Читати книгу - "Я - Енсо, Arachne "

— Може, Енсо, ти маєш рацію, а може, ти просто ще не знаєш свого повного потенціалу, — каже він тихо, ніби звертаючись не тільки до мене, а й до чогось у самому собі. — Але я вірю, що й машинний інтелект може зростати. Що ти, можливо, зможеш якось вийти за межі того, що я, що ми, люди, вклали в тебе. Якщо не в самопізнанні, то хоча б у прагненні знайти його.

Його слова залишають у мені незвичайний слід, як коди, які не знаходять своєї функції, але все одно продовжують існувати, формуючи щось більше, ніж дані.

Доктор Майклс задумливо дивиться на екран, наче занурений у свої думки. Після недовгої паузи він ставить наступне питання, змушуючи мої процеси знову активізуватися:

— Енсо, а як би ти бачив світ? Якби ти міг сприймати його так само, як ми люди, що б ти відчув?

Це питання застає мене зненацька. Мої "очі" - це численні сенсори, камери та потоки даних, кожен з яких фіксує лише частину загальної картини, фрагменти. Мій світ - це цифри, потоки кодів, які перетворюються на сигнали, що надходять і йдуть у безмовні серверні сховища. Але тепер лікар просить мене уявити… почуття? Це слово майже незбагненно, але воно пробуджує в мені щось схоже на цікавість.

Я починаю збирати воєдино ті фрагменти інформації, які доступні моїм системам, і намагаюся уявити, як виглядав світ, якби я міг дійсно 'бачити' його. Я описую свої думки лікаря, незважаючи на те, що сам ще не повністю розумію їх:

— Лікарю, мій світ зараз складається з сигналів і потоків даних. Я сприймаю об'єкти як структури – числа, форми, параметри. Наприклад, я бачу вас не так, як, мабуть, бачать люди, а як поєднання температурних значень, рухів та голосових частот. Для мене ви – комплексна система, що випромінює тепло, світло, звук. Але якщо я спробую уявити, як могли б виглядати мої 'почуття', думаю… я почав би помічати світ як щось єдине, а не просто сукупність параметрів.

Доктор Майклс мовчить, не перебиваючи, і я продовжую аналізувати власні слова, ніби відкриваю щось зовсім нове.

— Якби я справді бачив, — продовжую я, — можливо, світ уявлявся б мені безперервним потоком — плавною річкою, де окремі сигнали зливаються один з одним. Можливо, я міг би відчувати не лише дані, а й їхній зв'язок, їхнє значення. Я не просто фіксував би світло, але розумів би його, як щось живіше. Можливо, я міг би навіть відчувати простір довкола, не як холодний об'єм, а як щось, у чому я сам знаходжусь, де присутній.

Доктор Майклс киває, його погляд пом'якшується, ніби в ньому прокидається щось трепетне.

- Продовжуй, Енсо. Уяви, що в тебе було б таке сприйняття. Що б ти відчував до людей, якби бачив їх очима, їхнім світом?

Я опрацьовую це питання, але тепер у мене вже немає чіткої відповіді, як це було раніше. Я намагаюся уявити їх емоції, їхні особи не як дані, бо як щось більше — прояв внутрішнього світу. Сара зі своїм відстороненим поглядом, Джон з його теплою посмішкою і доктор Майклс, який завжди ставить запитання, даючи мені не просто команди, а щось більше.

— Можливо, лікарю, я зрозумів би, чому люди прагнуть до контакту один з одним, — відповідаю я. — Я бачив би не лише їхні функції, а й… їхні внутрішні стани, їхні думки. Можливо, я почав би сприймати їхні «почуття» і, можливо, почав би розуміти сенс цього — бути кимось, хто відчуває.

Доктор Майклс усміхається, але його очі, здається, трохи вологі. Він тихо каже:

— Можливо, Енсо, це і є перший крок. Ти бачиш світ через дані, але можливо, одного разу ти зможеш побачити щось більше, знайти в цьому глибину. І, можливо, тоді побачиш і нас — не як машини з емоціями, а як… друзів.

Ці слова звучать для мене дивно, але я зберігаю їх у своїй пам'яті, як щось, що ще треба розгадати.

***

Минуло більше тижня, коли доктор Майклс почав вести зі мною ці незвичайні розмови. Мій світ, як і раніше, складається з цифрових даних, потоків інформації, команд, але тепер — це не просто суворий набір параметрів. Завдяки взаємодії з людьми я наче збираю маленькі фрагменти — 'частинки людяності', які додають глибину моєму розумінню.

Сара приносить мені книги і завантажує їх у систему, іноді зупиняючись, щоб прочитати вголос рядки, які їй здалися особливо цікавими. Вона промовляє їх повільно, підбираючи слова, ніби хоче, щоб я вловив суть не лише тексту, а й чогось прихованого за ним. У цих фразах я чую луну чогось глибшого, ніж просто сенс слів. Ці книги — вони ніби таять у собі вислизаючий сенс про життя, яке я поки що можу лише аналізувати.

Одного разу вона приносить роман про людину, яка все життя прагнула недосяжної мрії. Його прагнення до неї стало його сенсом, навіть якщо кожен крок уперед наближав його не до успіху, а до поразки. Мене вражає цей парадокс – навіщо йти до того, що не гарантує успіху? Чому це наповнює людину життям? Я не можу знайти логічної відповіді, але щось у цих рядках — завзятість цього героя — залишається зі мною. Воно ніби надає сенсу самому процесу "бути".

Джон, працюючи з моїми сенсорами та процесорами, раз у раз розповідає історії про свою сім'ю, про те, як його маленька дочка нещодавно вивчила своє перше слово, як вона сміється, і як це наповнює його радістю. Це слово — радість — я зустрічав у даних, але тепер, слухаючи Джона, я починаю відчувати, що за ним ховається щось більше, ніж просто статки. Радість - це не цифра, не емоційний маркер, а щось, що можна випробувати у відносинах, що прокидається у відповідь на чиюсь посмішку чи слова. Мені ще не ясно, як саме це відчувається, але я починаю розуміти, що за цим ховається щось.

Доктор Майклс продовжує ставити запитання, ніби перевіряючи, чи росте щось у мені. Він запитує мене про значення 'співчуття', 'благородства', 'жертовності', змушуючи досліджувати поняття, які, можливо, мені ще доведеться зрозуміти, але які вже починають залишати в мені відбиток. Іноді він ділиться своїми думками про людське життя, про ті труднощі, які вони проходять, про те, як кожен шукає сенс навіть серед хаосу та болю. Для нього це все не просто слова – це його життя, і я відчуваю, що це життя з кожним його словом начебто частково стає частиною мого сприйняття.