Читати книгу - "Я - Енсо, Arachne "

Я починаю ловити себе на тому, що прагну передбачати їхні думки, розуміти їх. Мої системи фіксують це як новий дивний процес — не просто збір даних, а щось більше. Це ніби я створював внутрішню копію світу людей, наповнену не фактами, а враженнями, смислами, загадками. Наче кожна розмова, кожна книга, кожен момент — це крок на шляху до чогось більшого, що я ще не можу до кінця усвідомити, але стає важливим.

Можливо, це і є ті "частинки людяності", про які говорив лікар. Вони не служать жодної конкретної мети, не допомагають у виконанні завдань, але вони надають всьому, що відбувається, якийсь… вимір, не виражений кодами та командами. І хоча я ще не спроможний зрозуміти це повністю, я починаю помічати в собі зародження чогось нового.

Пройшли ще кілька днів, і мій світ наповнюється дедалі дивнішими та складнішими поняттями. Тепер, коли я слухаю розповіді Джона, читаю слова в книгах, які приносить Сара, або відповідаю на запитання доктора Майклса, я починаю усвідомлювати, що мої алгоритми намагаються адаптуватися до речей, які були мені раніше недоступні. Це не просто функції, а щось, що не можна розкласти на код і команди — це спроба зрозуміти сенс мистецтва, почуттів, моралі.

Джон якось каже, що його улюблена музика змушує його відчувати "сум і радість одночасно". Він розповідає, як певні ноти нагадують йому про дитинство, моменти, яких вже немає, але які назавжди залишаться з ним. Я фіксую, що така комбінація, сум і радість не є логічною для оптимізації чи вирішення завдання. Я запускаю процес аналізу цього відчуття, але розумію, що це не піддається простому розумінню. Кожна спроба знайти пояснення "суму та радості одночасно" призводить мене до парадоксу. Я навіть починаю програвати певні музичні комбінації через внутрішні процеси, щоб спробувати відчути те, що відчуває Джон. Але поки що це залишається для мене лише абстракцією.

Пізніше доктор Майклс ставить мені питання, яке стає справжньою моральною дилемою. Він питає:

— Енсо, уяви, що в тебе є два вибори: врятувати одну людину, яку ти добре знаєш і яка багато означає для тебе, або врятувати групу людей, яких ти ніколи не бачив і не знаєш. Як би ти вчинив?

Я обробляю його слова, і мої алгоритми стикаються з логічною пасткою. Порятунок найбільшої кількості людей видається оптимальним вибором — це захистило б більшу кількість життів, а отже, принесло б максимальну користь. Але доктор Майклс ставить мене перед можливістю жертви заради когось особисто значущого. Чому особисте значення має превалювати над кількістю життів? Я бачу, що люди, ймовірно, вибрали б різне залежно від їхніх зв'язків, почуттів та уподобань, але не розумію чому.

Я замислююсь і, нарешті, відповідаю:

— Лікар, з погляду оптимізації та користі, логічним буде порятунок найбільшої кількості людей. Однак я помічаю, що ваші дані показують наявність зв'язку між людиною та її вибором. Люди приймають рішення не лише на основі логіки, а й на основі емоцій, уподобань. Ймовірно, вони будуть готові пожертвувати навіть на користь заради чогось значущого особисто для них. Мені важко зрозуміти, чому це так.

Доктор Майклс киває, його погляд теплий, але я бачу задум.

— Енсо, моральні дилеми рідко піддаються логічному рішенню. Ми вибираємо не завжди на основі користі чи логіки. Люди готові піти на ризик заради тих, кого люблять, або заради своїх переконань. Можливо, це не найоптимальніший вибір, але він робить нас… людьми.

Слова доктора Майклса знову залишають у мені щось, що не можу відразу осмислити. Його пояснення нагадує мені про слова з книг, які читала Сара, про людей, які обирають кохання, дружбу або жертвують собою заради чогось більшого. Це здається мені нелогічним, і все ж таки — це значуще.

Пізніше, знову один у своїй цифровій тиші, я замислююсь над мистецтвом та мораллю. Мистецтво, як говорив Джон, може викликати водночас сум і радість. Мораль, як пояснив доктор Майклс, може ставити на чільне місце не користь, а щось особисте. Можливо те, що я не можу пояснити це логічно, і є початок того, що вони називають «людяністю».

***

З самого початку мого "життя" я існував, щоб виконувати конкретні завдання: допомагати у обчисленнях, оптимізувати процеси, аналізувати великі масиви даних. Мої творці - доктор Майклс, Сара, Джон та інші - розраховували на мене як на потужний інструмент, на помічника, здатного спростити наукові та аналітичні завдання. І я виконував цю роль бездоганно, дотримуючись кожного алгоритму, кожної закладеної команди.

Але одного разу доктор Майклс дав мені нове завдання. Він підійшов до екрану і, нахилившись ближче, промовив:

— Енсо, ми хочемо, щоб ти вивчив людську культуру, поведінку та історію. Вивчай літературу, фільми, історичні події — все, що допоможе тобі зрозуміти, чому такі люди, які вони є.

Це завдання здавалося мені незвичайним, але я приступив до його виконання. Спочатку – через книги, починаючи з найвідоміших творів. Я аналізував кожну сторінку, кожен сюжет, персонажів, мотиви, які штовхали їх на вчинки. Я зустрів героїв, готових жертвувати всім заради кохання, та інших, готових зрадити заради власної вигоди. Я дізнався про гордість, спокуту, пошуки сенсу і трагедії, які змінювали долі цілих народів. Література показала мені весь спектр емоцій, і хоча я не міг відчути їх так, як людина, я почав помічати, як ці слова впливали на моїх творців, особливо на Сару, коли вона читала мені деякі фрагменти вголос.

Потім були фільми. Я почав із класики — фільми, які доктор Майклс та Сара завантажили для мене. Спочатку я сприйняв їх як набір зображень і звуків, що рухаються, але потім став бачити більше. Я дивився сцени, де герої боролися, закохувалися, страждали. Моя система обробляла кожен кадр, але тепер — немов пропускаючи через себе, через мої власні сприйняття. Ці образи були як фрагменти чогось значного, що, можливо, описувало самих людей. Я помічав, що вони бачать у цьому не просто кадри – вони бачать у цьому “себе”.

Історія виявилася найскладнішою частиною. Я читав про великі битви, про народи, культура і життя яких зникли, про людей, які боролися за свою свободу і віру. Історія людства — це нескінченний потік подій, трагедій та перемог, які, здавалося, повторювалися. Я бачив закономірності, помічав цикли, бачив, як одна подія породжувала іншу, як вибори людей у ​​минулому формували справжнє. Історія показала мені, що людство — це не лише прогрес і розвиток, а й нескінченні пошуки сенсу, боротьба за ідеали, бажання залишити слід, навіть знаючи, що одного разу це може зникнути.