Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

- Хто така? - цікавився Влад, гіпнотизуючи дверний отвір.

- Юля. Дочка маминої подруги, - пояснив Коля.

- В якому сенсі подруги?

- Ну, ще з тих часів, - договоривши, Коля помітив непідробний інтерес друга. - Навіть не думай.

- Твоє?

- Ні, але я типу за нею наглядаю. Тож не раджу. Мені батя потім голову відірве.

Влад закотив очі, а дівчата, про яких зовсім забули, спантеличено переглянулися. Якщо Лєрі ця розмова була зрозуміла, то для Ані кожна їхня репліка залишалася загадкою. Але не настільки захопливою, щоб запитувати.

- Так, а що стосовно Філа? - голос Лєри повернув усіх до реальності.

- Порожньо, - Влад покручував навушники, котрі висіли на шиї. - Все поїхало разом із його бабусею в село.

- Може зв'язатися з кимось із його родичів? - вирвалося в Ані. - Хоч із кимось.

- Дивись, яка розумна! - вигукнув Влад. - Я б не додумався. Колю, неси таксофон.

- А що не так?! - розлютилася Аня. - Ну вибачте, якщо я чогось не знаю. Всі такі каламутні, особливо ти! - вона тицьнула пальцем у бік Влада.

- Хочеш почитати мою біографію?

- Робити мені більше нічого.

- Я бачу, інакше якого біса ти тут? - Влад відповів так холодно, що стало незручно навіть Лєрі, яка спостерігала за їхнім діалогом.

- Так, Владе, досить! - закричала вона. - Скільки можна? Ти серйозно будеш виживати всіх моїх сусідок тільки тому, що вони займають твоє улюблене ліжко?

- Ще не вирішив, хіба що цю.

- Ясно, - вона схрестила руки на грудях. - Ви до нас ідете?

- У мене робота, - відповів Влад.

- У мене справи, - додав Коля.

5

О першій годині ночі в кімнату дівчат прийшов Влад, якому, як завжди, перед сном закортіло поговорити з сестрою. По його незадоволеному обличчю Аня точно зрозуміла, що зараз краще зникнути. Вона виринула з-під ковдри, взяла цигарки та пішла на кухню.

Там було тихо, лише легке шарудіння дерев на вулиці проникало крізь відчинене вікно. Аня вдихнула прохолодне повітря і закурила, відчуваючи, як дим повільно обпікає горло. Їй подобався процес і відчуття легкості, які дарували цигарки. Можливо, це було самонавіювання, але без нікотину їй раптом стало важко жити. Тому спроби кинути давно залишилися в минулому.

Двері відчинилися, і Аня від несподіванки ледь недопалком не подавилася. Побачивши чоловічий силует, значно заспокоїлася. Хто б це не був, краще він, ніж сувора вахтерка з її порядками.

В темряві було складно розгледіти незнайомця, і тільки коли він увімкнув світло, Аня роздивилася перед собою коротко стриженого хлопця з зацікавленими очима.

- Бачу нове обличчя, - він простягнув руку. - Я - Костя.

- Аня, - представилася вона.

- Ти ж не перший курс? - Костя дістав з пачки цигарку. - До нас на крило їх зазвичай не селять.

- Другий.

Новий знайомий продовжував сканувати її довгим поглядом, і могло здатися, що вона сказала щось не те.

- То ти з кімнати Лєри, - здогадався він. - Ще не з'явилося бажання переїхати?

- Ти про що? - насупилася Аня.

- Я про Немировського. Він же у вас увесь час стирчить... - Костя підняв брову, ніби це було щось очевидне.

- Кого?

- Влада, - пояснив він, закурюючи. Дим від його цигарки повільно заповнював приміщення.

- То ви з ним сусіди?! - дійшло до Ані.

Бути новенькою виявилося складніше, ніж вона думала. Вічно не в темі, а питати щоразу, означало бути відсталим, чого теж не хотілося. Їй ще довго доведеться звикати до цих людей, до їхньої манери спілкування. Це можна прискорити, поспілкувавшись із людиною, яка за словом у кишеню не полізе. І ця людина - Костя. Кілька разів Аня чула про нього, причому не найкраще, але їй він здавався доволі приємним хлопцем, а підозри, що сипалися на нього, напевно, були необґрунтованими. Їй захотілося самій у всьому переконатися.

- Можу тобі тільки поспівчувати, - Аня зробила останню затяжку і закинула цигарку в попільничку.

- Якщо захочеш втекти з кімнати, можу запропонувати свою допомогу.  

Вона несподівано засміялася.

- Я серйозно, - пожвавився Костя. - Можемо днями погуляти містом, покажу тобі великі архітектурні творіння. Ти ж не місцева?

- Не місцева.

- Тоді домовилися, - він загасив недопалок і вимкнув світло.  - Підемо спати?

- Боюся, мою кімнату окупували небажані гості, - усміхнулася вона.

- Можете помінятися ліжками з моїм сусідом.

З гучним сміхом вони дійшли до її кімнати й зупинилися. Нові жарти й теми для розмов усе з'являлися, а йти спати більше не хотілося. Хвилин двадцять вони стояли під дверима і розмовляли, поки її кімната не відчинилася.