Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Я зробила крок уперед, ще не знаючи, як звертатися до неї, але жінка перша заговорила, її голос звучав неспішно й елегантно:

— Ви та сама Ясмін, власниця цієї пекарні, так?

Я кивнула, уважно розглядаючи її. Щось у ній було дивне, наче я вже бачила це обличчя, але не могла згадати, де саме.

— Ваша пекарня досить популярна, — продовжила жінка, обводячи приміщення поглядом. — Всі тут говорять про вашу смачну випічку.

— Дякую, — я ввічливо усміхнулася, відчуваючи легкий дискомфорт від її присутності. — Ми стараємось.

— Я хочу спробувати шоколадний круасан, — промовила вона, сідаючи за найближчий столик, як королева, що вирішила трохи відпочити від своїх володінь. — І ще, будь ласка, каву. Не занадто міцну, але й не слабку. Щось середнє, середньої обсмажки, з м'якими карамельними нотками. Я б не хотіла, щоб гіркота перебивала смак круасана, але й надто солодке мене не цікавить. Ви впевнені, що у вас є така кава?

Вона подивилася на мене так, наче очікувала, що я не зрозумію, про що йдеться. Я на мить затримала дихання, намагаючись пригадати всі наші сорти.

— Так, — нарешті знайшовши потрібну впевненість у голосі. — У нас є кілька сортів середнього обсмажування з карамельними відтінками, наша бариста зможе підібрати щось до Вашого смаку.

— Добре, — коротко кивнула жінка, повертаючи голову до вікна, наче це питання більше не потребувало її уваги.

Ліда, яка стояла поруч, знизала плечима, а я подала знак Денису, щоб приніс їй круасан, а Оксані, щоб почала готувати каву. Це був той тип клієнтів, які не часто заходили до нашої затишної пекарні, але завжди залишали по собі слід.

Поки жінка неквапливо їла, я сиділа за стійкою та не могла відірвати від неї очей (знаю, що це не ввічливо, але зі мною таке вперше). Щось у ній було таке знайоме, що змушувало мене прискіпливо вдивлятися в кожен її рух. Їх обличчя, її манера триматися — це було щось таке, що я вже бачила. Я спробувала відкинути цю думку. Хто ця жінка? Чому вона тут?

— Вам сподобався круасан? — запитала я, підходячи ближче, намагаючись стримати свою зацікавленість.

Жінка підняла погляд й легко усміхнулася.

— Дуже смачний, — відповіла, витираючи серветкою куточок рота. — Ваші батьки б вами пишалися.

Я завмерла, ледве не впустивши тацю.

— Ви знаєте моїх батьків? — вирвалося в мене, перш ніж я встигла обміркувати свої слова. Це було майже автоматично, як реакція на щось неочікуване. Жінка підняла брову, поглядала на мене так, наче вже передбачала моє питання.

— Ні, але гадаю, вони б пишалися, — жінка ледь усміхнулася, відставляючи чашку з кавою, а її очі сяяли невідомою мені впевненістю. Щось у її голосі звучало двозначно, як недомовленість, яка тримала мене на краю нерозуміння.

— Дякую, — лише відповіла я, намагаючись приборкати своє збентеження. Чому ця фраза так сильно зачепила мене? Можливо, через те, що я нечасто чула згадки про своїх батьків від сторонніх людей.

Поки я намагалася впоратися з внутрішньою напругою, жінка повільно піднялася з-за столу, наче в неї був увесь час світу. Вона підійшла до дверей, але, здавалося, не поспішала йти. Коли вона вже взялася за ручку дверей, її голос знову тихо пролунала:

— Бажаю вам удачі, Ясмін.

З цими словами жінка вийшла з пекарні, залишивши по собі легкий запах дорогих парфумів.

— Лідо, — я обернулася після кількох секунд задумливості, — вона ж... не заплатила?