Читати книгу - "Множення в умі, або Плинність часу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дон Жуан (кидає уламки шаблюки і витирає руки об шаровари). Радійте, бляді, воля прийшла! Зганарель, одведи до курінного, скажи хлопцям, отаман їбаться розрішив.
Донна Ганна і Донна Ельвіра. Урра-ааа!
Зганарель з блядями виходить.
Дон Жуан (хрумтить кацапською баранкою). Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Трупарня Біля трупарні сидить мертвий сторож і спить. В трупарню похапцем вбігає труп. Очі трупа блищать, як в Собаки Баскєрвілєй, в них світиться жадоба життя.
Труп (сам до себе). От набігався, от наїбався! Комусь розказать – не повірять! Якби були б крила, отак взяв би – і полетів!
Труп сидить на цинковому столі у позі Наташі Ростової, охопивши руками гострі коліна.
Труп. Соня, Соня, як можна спати в таку ніч!
Раптом двері в трупарню відчиняються і випльовують Кам'яного Долбойоба, який падає на запльовану підлогу, як дохлий пацюк. На мить в дверях з'являється рогатий силует Чорта з автоматом на шиї.
Кам’яний Долбойоб (до Чорта). і куда ета я папал?
Чорт. Молчі, прідурок! вологодскій конвой шутіть нє любіт!
Чорт зачиняє двері. Кам’яний долбойоб і труп якийсь час сидять мовчки.
Кам’яний Долбойоб. ви в Масквє бивалі?
Труп. Я тебе раз переїбу – і вся Масква! Пойняв?
Кам’яний Долбойоб. Яснєнька… чайку б сєчас…
Тихо грає ніжна музика труп і долбойоб сидять на цинкових столах, охопивши коліна, і мріють. За дверима хропить мертвий сторож. Велика зелена муха, яка потай залетіла в трупарню, нудиться життям і противно дзижчить. Під звуки мухи завіса повільно опускається.
Завіса
Блєск і ніщєта підарасів
ДІЙОВІ ОСОБИ
Василь, активний підарас-нєформал.
Петро, пасівний підарас-нєформал, полюбовник і друг Василя.
Микита, людожер-ідеаліст.
Марат і Глєб, мандавошкі, які кусають Микиту за яйця. Постійно перебувають на вищезгаданому місці.
Патрікєєвна, дружина Микити, манірна руда блядюга з елементами декадансу.
Миша, Гриша, діти Микити і Патрікєєвни, індивідуально невизначені, брудні і нахабні створіння, які хочуть колотись і нюхати клей.
Позитивна Енергія, непомітна і миршава хуна, яка іноді сидить на Василі.
Заїбуня, страшна зубаста діаспорська потвора, що проповідує політкоректні цінності міддл-класу, хоча насправді хоче ібатися і гратися у паровозіка.
Головні редактори конкуруючих між собою журналів «Гом» і «Бздюч», бридкі кретини, продукти постсовкового снобізму.
Телеоператори, стилісти, візажисти, іміджмейкери і проча наволоч.
ДІЯ ПЕРША
Ізбушка в російському стилі, розташована серед мальовничої галявини в нетрях синьо-зеленого кацапського лісу.
На загал все дуже схоже на ілюстрації Білібіна до казки про Бабу Ягу. Книга з таємничою назвою «Хайдеггер» з нетерпінням чекає свого читача, лежачи на пеньку. Біля ізбушкі Василь. Він старанно займається гімнастикою, обтиранням і прибиранням довкілля. Василь – здоровий лобуряка з накачаною тушкою, розмальованою агресивними малюнками. Проста і добра пика Василя дещо контрастує з його суто бойовим фюзеляжем. Це виглядає так, ніби до літака F16 замість його хижої мармизи приставили ібальник від АН-2. З кущів за Василем уважно стежить людожер Микита. Він озброєний армійським біноклем і мішком з мотузкою. Зовні Микита схожий на класичного урку 50-х років, але за цим суворим камуфляжем ховається ніжна душа.
Василь.
Недосконалість світу заїбала
І завела в ці нетрі нас з дружком:
Ми не бажали більше брати участь
У змаганні всіх тих недоносків,
Що цілий день тільки і думають про те,
Яким би робом їм залізти в телевізор,
В маленьку цю коробочку
Із сурлом чорнопиким,
Що продукує цінності духовні,
А сам, падлюка, зроблен із пластмаси,
Яка до світу матер'яльного належить.
З цим парадоксом заїбався я —
Не хочу більше я дивитись на блядєй,
На тлі яких опецькуватий недоумок
Викручує фігури рітуальні
Своєю сракою колгоспною, в перерві
Між засіданням в парламенті.
Там про духовність трохи попиздів —
І знов біжить співати в тєлєвізор.
І шо за жизнь в людей, чому не міг
Він всидіти на місці, у колгоспі?
Він був би там завклубом, і дівчатам
Співав би він про кропиву їбучу,
Що нею був колись відпизджений в дитинстві,
І з того часу він забуть її не може,
Бо срака ще йому болить і досі…
Але хіба один він засмердів
Повітря наше чисте і прозоре?
Ось подивись на тьолку дурнувату,
Що з пацаном на шкірянім дівані
Пиздять про хуйзна-шо. Вона йому:
«Ги-ги», а він їй: «Ги-и».
Так півтори години
Вони спілкуються. Я йобаний цей ящик
Затяг в мішку на гору, звідки видно
Лани широкополі, забудовані потворними
Будинками для бідних…
Там я посцяв і трохи покурив,
А потім пизданув його безжально носаком
Американського важкого черевика
(Так раньше в «Крокодилі» малювали
Жахливих упизднів, що пиздять Дядю Тома).
I ящик поскакав, як молодий гепард,
Аж раптом на шляху його з'явилась
Пружна і біла храмова стіна.
І вперше тут його зауважав я:
Він не звернув, він впертим чорним лобом
Хуйнув об ту стіну, і розлетілись
Із охуєнним вибухом мозги його японські.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Множення в умі, або Плинність часу», після закриття браузера.