Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

Я ледве не збожеволіла! Де я? Де вампір? Де обіцяне мені безсмертя і вічна краса? Звідки Лев Гордійович тут узявся і чому він тримає ножа біля мого горла? Невже це був лише сон про вампіра, а тепер я прокинулась? Нестримний потік питань пронісся у моїй голові.

- Ну нарешті ти прокинулась. Я втомився чекати, поки Ваша Величність відкриє очі, - сказав він насмішкуватим хриплим голосом.

Його голос був іншим, ніж я пам’ятала. На мить мені здалося, що то був хтось другий, ув’язнений у тілі Лева Гордійовича. Або ж... ні, це зі мною відбувалося щось неймовірне! Так, без сумніву, зі мною коїлося щось зовсім незбагненне!

Раптом Лев Гордійович, не відпускаючи з рук ножа, наблизився до мого обличчя близько-близько, а мене від цього ледве не знудило. Я боялася навіть поворухнутися, тому вдавала, що все нормально.

- Ти думаєш, хто я такий і звідки тут узявся? Тааак, думаєш... Я тобі незабаром все розкажу, крихітко! - говорив він своїм гидким голосом, - Якщо, звісно, ти будеш чемною, то я розкажу тобі всі мої секрети. Зараз ти у моїй владі. Батьки твої ще цілий тиждень будуть відпочивати в горах. Мене ніхто не потурбує! Якщо ти будеш слухняною дівчинкою і виконуватимеш усі мої забаганки, то тоді я подумаю, чи варто тебе помилувати.

Він відхилився нарешті від мене і забрав ножа. Я схопилася і сіла на ліжку. «Господи, які ще забаганки? Що він хоче зі мною зробити?» - у моїй голові роїлися різні погані та брудні думки.

- Я поставив у твоїй кімнаті камеру спостереження, тому ти ніяк не зможеш вибратися звідси, - єхидно засміявся він, - Ти мабуть розмірковуєш, чому я не забрав тебе з твого власного дому і тримаю тут у заручниках? Тому що я люблю ризик і драйв!

Останню фразу він випалив із таким запалом, що аж бризки слини полетіли з його рота. Фу, гидота!

Я всім серцем бажала, щоб він нарешті замовк, але, на жаль, його потік слів здавався нескінченним.

- Я хочу, щоб тобі було зручно, тому я вмикатиму тобі кондиціонер, коли буде спекотно. Я навіть носитиму тобі воду та їжу, але тоді, коли мені захочеться! А тепер, мила моя, тобі пора спати і набиратися сил.

- Спати? - хотіла заперечити я, але не встигла договорити. Він блискавично підскочив до мене і з усієї сили встромив шприц у моє бедро. Біль пройняв мене, але тримався недовго. За кілька секунд я втратила контроль над власним тілом і, мов камінь, провалилася у темну, бездонну прірву сну.

Я не знаю скільки днів чи годин я проспала. Коли я почала приходити до тями і відкрила очі, то перше, що я побачила, це воду на тумбочці біля мого ліжка. О, так! Як же я хотіла пити! Я потягнулася до води і випила її всю. Після цього я відчула нудоту, але стримала себе. Я пролежала на ліжку ще довго, повільно приходячи до тями. У голові було порожньо, ніби всі думки розсипались у пил, я відчувала тупий, нестерпний душевний біль. Я розуміла, що сталося і це розуміння сковувало мене. Я потрапила в руки до маніяка.

Коли я, нарешті, наважилась піднятись з ліжка і дістатись до туалету, мої очі несподівано зупинились на чомусь, що було прив'язане до моєї ноги. Це був ланцюг - довгий-довгий, такий, щоб я могла вільно рухатись по кімнаті, йти до туалету і навіть у ванну. Але його інший кінець був міцно прикріплений до батареї.

«Дбайлива сволота!» - прошипіла я. Ідучи до туалету, я майже притискалась до стін, бо все навколо хиталося, а голова пульсувала болем. Кожен крок віддавався важким тупим гулом у вухах, немов десь на відстані працював комбайн. Мене мучив голод, і я зрозуміла, що це теж одна з причин, чому я почувалася так жахливо. Як тільки я опинилася у вбиральні, почула як відкривалися двері моєї кімнати. І тоді я відчула, як у моєму серці все похололо. Він увійшов.

- Де моя крихітка? Я на тебе чекаю, - весело сказав він.

"Фу, яка гидота!" - подумала я.

Я вийшла і побачила, що в руках він тримав тацю з їжею та питтям.

- Я приніс тобі поїсти. Сідай, їж та слухай.

Я покорилася, бо голод давався в знаки і мені треба було набратися сил.

- Знаєш хто я? Я - видатний лікар-анестезіолог. Працюю в міській клініці, але тобі не скажу в якій саме. Нехай це буде загадкою.

«Та в тебе клініка в голові, придурок!» - обурено подумала я, стискаючи кулаки від злості.

- На роботі я зовсім не помиляюсь. У мене немає летальних випадків під час операцій. Мене цінують та поважають. Мною захоплюються. Мене ставлять у приклад, - його голос почав набирати ненормальної гордовитості, - А знаєш чому? Тому що я не експериментую на роботі! Я випробовую свої препарати на таких красунях, як ти, і там, де ніхто не знайде!

Він підійшов ближче, а я відчула, як у грудях росте страх. Його обличчя світилося фанатичним захватом.

- Препарат, який я тобі ввів нещодавно, я скоро вдосконалю та його будуть використовувати не тільки у клініках нашого міста, але й по всьому світу. Це все завдяки моїй наполегливій праці, недоспаним ночам та дням, проведеним у лабораторії, - він різко постукав себе пальцем у груди, - А також завдяки таким лялечкам, як ти. Деякі з них не витримали тестування, на жаль. Проте дехто вижив і, завдяки їм, я умію правильно підбирати компоненти та дозу індивідуально для кожної людини.

Він раптом посміхнувся так, ніби розповідав про щось буденне, а не про знущання над людьми.