Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

- На тобі я планую протестувати ще один препарат! - вигукнув він радісно - Ти вже поїла? Прекрасно! Набирайся сил, адже нас чекають великі справи, - завершив він, підморгнувши мені, демонструючи свою химерну посмішку.

Я почувалася спустошено від цієї жахливої суміші хизування й байдужості до людських життів. Але втішало те, що слухаючи його, я встигла поїсти... Він забрав тацю з посудом і вийшов, зачинивши двері на ключ. Я сіла на ліжко. «Експерименти... Препарати... Анестезіолог... Невідомість... Що чекало мене? Звідки узявся цей божевільний? Він знає, що мої батьки у горах і коли повернуться, а отже він слідкував за моєю сім'єю. З якої ж він клініки? Звідки може мене знати? Як мені знайти вихід з цієї ситуації? Треба тікати! Але я не зможу пролізти у віконний отвір у ванній» - у голові вирували хаотичні думки, мов розбурхане море. Серце калатало так голосно, що здавалося, його було чутно на весь будинок.

Мої очі бігали по кімнаті, шукаючи найменший шанс на порятунок. Мозок працював на межі можливостей: «Як обдурити його? Як розірвати цей ланцюг? Чи можна втекти через вікно у кімнаті? Що буде, якщо кинутися на нього зненацька?». У кожній думці жевріло слабке полум'я надії, але одразу ж погашалося страхом невдачі, адже я все одно не знала, як позбутися ланцюга на нозі. Раптом мені прийшла ідея, що можна відкрити вікно і покликати когось на допомогу. Та, попри мої спроби, вікно не відчинялося. Суцільний жах! В безсиллі я сіла на підлогу у кутку кімнати та почала плакати...

Ключ повернувся у замку і одержимий маніяк заскочив у кімнату.

- Які ви всі схожі! Всі мої дівчатка сиділи на підлозі та розпускали нюні! АНУ ЙДИ СЮДИ!!! ПІДІЙМАЙСЯ І ІДИ СЮДИ!!! - почав він несамовито волати - Я дещо для тебе маю!

Він протягнув мені маленьку таблетку, яка здавалася зовсім звичайною.

- Клади у рот і запивай. - скомандував він холодним тоном і переконався, що я випила пілюлю - Солодких снів. Після цього сну на тебе чекає сюрприз!

Він вийшов, грюкнувши дверима. Зробивши кілька кроків до ліжка, я відчула, як слабкість накриває мене з головою. Ледве дійшовши, я впала і майже одразу втратила свідомість, провалившись у непроглядну темряву.

Коли я прийшла до тями, то відчула, що лежу на боку із зігнутими колінами та моє підборіддя торкалося до грудної клітки.

- Не сіпайся! - почула я голос мого мучителя - Я маю знайти потрібний міжхребцевий простір.

Я спробувала вирватися, але мене наче хтось тримав залізними руками.

- Ні, ні, красуне, не пручайся... Тобі це не допоможе. До того ж, якщо я не введу голку туди, де треба, то наслідки для тебе будуть непередбачуваними.

Я відчула поколювання, коли голка пройшла через тканини. Боже, це було жахливо неприємне відчуття! Згодом я відчула легке тепло, а за ним прийшло оніміння, що поширилося вниз по тілу.

- Ось і все. Тепер будемо спостерігати, - сказав маніяк - анестезіолог і мене поклали на спину. В той момент я побачила, що їх було двоє - анестезіолог та його асистент - парочка хворих експериментаторів, які знущалися над людьми.

Я відчувала лише свої руки, шию та голову. Вони спостерігали за мною і щось записували у блокнот. Пройшло хвилин п’ятнадцять і я відчула нудоту, мене почало трясти.

- Адреналіну їй! - скомандував анестезіолог.

Асистент почав вводити мені у вену якусь рідину. Я перестала трястися, але нудота не проходила.

- Поверни її голову направо, - скомандував анестезіолог, - щоб вона не захлинулася в разі чого!

Анестезіолог глянув на годинник. Пройшло ще хвилин п’ятнадцять.

- Все, наш експеримент пройшов вдало. Йдемо вниз, будемо дивитися за нею через камеру спостереження.

Мені було страшенно холодно. Через декілька хвилин асистент приніс мені дві ковдри і укрив. Я лежала, склавши руки навхрест на грудях і дивилась в одну точку на стелі. Тіло здавалось чужим, ніби воно належало не мені. Мені лишалося тільки думати: «Що зі мною? Коли це жахіття закінчиться? Коли я знову почну відчувати своє тіло? Що, якщо я більше ніколи не відчую своїх ніг? Може щось пішло не так і я ніколи не зможу ходити?»

Руки мимоволі стиснули ковдру, неначе це могло повернути мені контроль... По відчуттях пройшла ціла вічність, але раптом я відчула, що можу поворухнути пальцями ніг. Спочатку легенько, ніби хтось заважав, але це був перший сигнал, що моє тіло повертається до мене. Оніміння почало відступати, і згодом я змогла навіть підняти ноги. Я відкинула ковдри, глибоко вдихнула і, зібравши всі сили, припіднялась на руках, щоб подивитися на своє тіло. Воно все ще здавалося чужим, хоча воно стало більш слухняним. Голова пульсувала так сильно, що здавалося, кожен удар віддавався десь усередині черепа. А тоді повернувся цей гул у вухах - важкий, низький, гнітючий. Немов десь далеко працював комбайн. Цей звук був нестерпним, таким знайомим, бо саме він супроводжував мене кілька днів тому, коли цей кошмар тільки почався.

Зайшов анестезіолог.

- Як самопочуття? - дбайливо поцікавився він.

- Болить голова і чую гул, - сказала я, відвертаючись від його гидкої пики.

- Справді? Цю реакцію треба записати... А ноги? Уже відчуваєш їх?

- Так...

- Прекрасно, прекрасно, - говорив він, постукуючи пальцями рук по моїх ногах, - Зараз асистент принесе тобі води, але не захоплюйся нею! Пий по трохи. На їжу не розраховуй. До завтра тобі їсти не можна!