Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

Він пішов. Асистент приніс води. Я попила і лягла на правий бік. Через деякий час мене несподівано поглинув сон...

Я отямилась. То був ранок чи день - я не знала, але сонце освітлювало кімнату. Я поворухнулась. Тіло повністю було моїм. Я захотіла піднятися, але головокружіння, гул і біль у голові не дозволили мені одразу це зробити. Я відчула, що нестерпно хочу пити та їсти. На тумбочці біля ліжка стояла вода і ще якась їжа у тарілці. Я через силу піднялася на ліктях і подивилась що там було. Вівсянка, фу! Але треба було їсти, бо нічого смачнішого більше не було. Спочатку я напилась води, потім заставила себе з’їсти кашу і пообіцяла собі, якщо я виживу після усього, то навіть ніколи не гляну в її сторону!

Поївши, я ще деякий час лежала. Слабкість не відпускала, а тіло здавалося важким, наче мене прибило до ліжка величезним каменем. Дихати було важко, і навіть найменший рух забирав усі сили. Але щось у мені змусило спробувати піднятися. Я вдихнула глибше, стиснула зуби й напружила м’язи, піднімаючись із постелі. Та саме в цей момент я завмерла. На нозі… на нозі не було ланцюга! Ця несподіванка наче струмом пронизала мене. Я подивилася ще раз, щоб упевнитися, що не помилилася. Ні, ланцюг зник, а на стільчику біля ліжка лежало моє улюблене біле плаття у квіточки, а на підлозі стояли літні босоніжки.

«Дивина...» - подумала я і, взявши одяг, пошкандибала до туалету. В ванні я прийняла душ, помила волосся, почистила зуби і одягнулася. Сил у мене все ще було мало, тому це все зайняло багато часу. Головний біль та гул поступово притуплялися. Привівши себе у порядок, я спробувала вийти з кімнати. Двері були відчинені. Це мене теж здивувало! Я спустилася вниз і оглянула будинок. Там нікого не було. Ніяких слідів анестезіолога - маніяка чи його асистента.

«Невже мені це все наснилося? Невже? Невже зі мною нічого не сталося?», - не могла повірити я.

Але у кухні на столі лежала записка, яка зруйнувала всі мої радісні припущення...

«Крихітко, експеримент був вдалий. Від головного болю випий кетанов. Сьогодні не їж важку їжу. І ще – винеси після нас сміття!»

Я зім’яла записку і помітила на кухні три величезних сміттєвих пакети: «От падлюка, навіть сміття не викинув після себе! Стоп! А що якщо звернутися у поліцію? Занести записку та це сміття, як докази? Так! Треба негайно у поліцію!!! Негайно!!!»

Я вийшла з дому та пішла на зупинку. Переходячи дорогу, я помітила пожежу у сусідському будинку. Задивившись на полум’я, я не помітила, що прямо на мене на повній швидкості мчав автобус. Удар об моє тіло був глухим і зовсім не болючим.

Я прокинулась...

«Дивно...», - подумала я і подивилася навколо.

Спершу я зовсім не розуміла, де знаходжуся. Голова ще гуділа, а в очах трохи туманилося. Але, озирнувшись, до мене почало доходити. Я стояла на сцені величезного театру, а обабіч від мене - дівчата в однакових червоних сукнях, що підкреслювали їхню грацію та впевненість. Я здивовано поглянула на себе і побачила, що теж вдягнена так само.

Раптом я почула знайому мелодію. Звідкись у підсвідомості спливло слово: «Канкан»! Музика підхопила мене і я понеслась у танці. Ноги рухалися самі собою, без жодних зусиль, так, ніби тіло знало всі рухи наперед. Я підіймала ноги, кружляла, робила акробатичні па і жодного разу не збилася з ритму.

Лише одне бентежило мене до глибини душі: «Звідки я знаю цю мелодію та цей танець? Я ж ніколи цього не вчила! Чому моє тіло реагує так природно, ніби танцює все життя?»