Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

Після танцю, сидячи в гримерці перед дзеркалом, в моїй голові був рій думок: «Де я опинилася? Хто я? Що все це значить? Чому я щойно танцювала Канкан і звідки я досконало знаю техніку цього танцю? Раніше я його бачила хіба що у кіно! Та і як я можу танцювати цей суперечливий непристойний танець? Хто ці дівчата навколо? Вони красуні, авжеж, але хто вони? Мене декілька разів назвали Жанною... Чому Жанною? Я ж Віта! А може це моє сценічне ім'я?»

Мої думки перервала жіночка років сорока, маленька та худенька, схожа на вихор, який залетів у гримерку.

- Дівчата, через десять хвилин ви маєте бути готові, вас будуть чекати в автобусі! - скомандувала вона і полетіла кудись далі.

«До чого готовими бути? Який автобус? Куди ми поїдемо?» - у моїй голові була купа питань, яких я не могла тут нікому задати.

- Жанно, перевдягайся скоріше! Чому ти ще досі сидиш? - промовила до мене красива білявка.

- Добре. А куди ми їдемо? - насмілилась я спитати.

- Що за дивне питання? Як завжди - додому!

- Додому? - здивувалась я.

«Може і добре, що додому. Там я прийду до тями.» - подумала я, намагаючись заспокоїти хаос у своїй голові. Мій погляд ковзав по гримерці, шукаючи одяг. Щоразу, коли намагалася уявити, як він виглядає, у думках виникала лише порожнеча. Тут я побачила стільчик на якому лежало вбрання, яке явно нікого більше не цікавило. «Це моє» - впевнено подумала я. Зрештою, всі вже давно переодяглися й тепер крадькома спостерігали за мною. Я відчувала їхні погляди і треба було поводитися максимально природньо, щоб не привертати увагу. На стільці на мене чекали джинси та футболка з незрозумілим і, відверто кажучи, безглуздим написом: «Богиня». М’яка тканина футболки була приємною, але напис, що прикрашав її, виглядав просто безглуздо. «Що мене спонукало купити собі цю футболку? Кошмар якийсь!» - промайнула ще одна думка, поки я застібала ґудзик на джинсах. Потім я повісила сценічну одежу на місце і взяла сумочку на стільчику. А сумочка була моя, рідна, яку я добре знала! Улюблена моя, коричнева сумочка. Цікаво що в ній в середині? Я її відкрила і почала нишпорити. «Косметичка, гаманець, серветки, записник, ручка, запальничка, цигарки... Цигарки??? Невже я курю!!! Жах!!! Фу, бридота!!! Цікаво що у записнику та у гаманці?» - мої думки перервав звук максимально скрипучих дверей, увійшла жіночка-вихор:

- Дівчата, пішли! - головно сказала вона і всі дівчата дружно вийшли за нею у коридор. Ми спустились з третього поверху у хол, а з холу вийшли на вулицю. Була ніч. Пахло солодкуватим ароматом з нотками свіжості, кавою і свіжою випічкою, ароматом квітів із саду. Ми зайшли у шикарний великий автобус з надписом «La vie est belle, voila le quadrille!» - «Життя прекрасне, ось іде Канкан!». Добре, що я трохи вчила французький в універі, тому зрозуміла сенс надпису.

Я сіла майже у кінці автобусу. Нас було десятеро: я, дівчата, водій та жіночка-вихор. Водій говорив французькою. Я знову задумалася: «Канкан... Надпис «La vie est belle, voila le quadrille!», французька мова. Чому французька? Дивина та й годі».

Раптом білявка з гримерки підсіла до мене. Її погляд був настільки пильним, що я мимоволі відчула себе на допиті.

- Жанно, ти що знову наркотою бавишся? - різко запитала вона, нахиляючись ближче.

Я відчула, як слова застрягли у горлі, а серце пропустило удар. Ця фраза вибила мене з рівноваги настільки, що я ледь могла скласти думки докупи.

- Бос попереджав, щоб не було ніякої наркоти! - додала вона суворим тоном, підкреслюючи кожне слово.

- Та ні, я не вживаю нічого, - почала я невпевнено, намагаючись хоч якось приховати своє збентеження.

Білявка скептично прищулила очі.

- Ну, дивись мені! Не вляпайся у халепу! Бо як бос дізнається, то тобі точно кришка!

«Бос??? Наркота??? Господи, у мене мабуть їде дах! Чим чим, а наркотою я ніколи не бавилась! Ну, випивка - так, бувало, але ж не наркотики. Про що вона взагалі говорить?» - думки мчали мов шалені, як розбурхані хвилі під час шторму.

- Ти сьогодні досить дивно себе поводиш, всі дівчата це помітили. Скажи чесно, може ти курнула щось, а? - вона вперто не зводила з мене погляду.

- Та не курила я нічого! Просто голова чомусь сильно болить, - на ходу придумала я, щоб хоч якось виправдати свою поведінку.

Білявка зітхнула, ніби не до кінця вірила моїм словам. Потім потягнулася до своєї сумочки й витягнула невеличкий блістер із таблетками та пляшечку води.

- Я тобі таблетку дам і може прийдеш до тями, - сказала вона, простягаючи мені таблетки.

Я була змушена випити, щоб все виглядало не так підозріло, хоча навіть не встигла прочитати назву таблеток. Байдуже, гірше ніж є уже не буде! Автобус зупинився, всередину почали заходити відверто одягнені дівчата, які весь час реготали та жували жуйки.

- Хто це? - спитала я у білявки.

- Ти що з Місяця звалилась? Нєєє, ти явно щось вживаєш, просто не хочеш признатися! Це ж дівчата наші! Тю, ти чудна! - завершила вона з посмішкою і пересіла до рудоволосої красуні.