Читати книгу - "Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко"

Я залишилась одна, подивилася у вікно і побачила... Ейфелеву вежу! Її чітко виражені геометричні форми і мереживна структура вразили мене своєю точністю і симетрією, особливо коли вечірнє світло підкреслювало кожен її контур. Серце калатало так, ніби ось-ось вирветься з грудей. «Ейфелева вежа! Звідки? Це Париж? Я у Парижі? Чому?» - паніка накрила мене з головою, мов хвиля. Я почала нервово гризти ремінець від сумочки, намагаючись хоч якось заспокоїтися. Але думки не давали спокою – вони металися, наповнюючи мою голову десятками питань без відповідей.

«Я просто втомилась думати» - промайнула думка. Я важко зітхнула, відчуваючи, як знесилення поглинає мене з усіх боків. Закрила очі й, мабуть, задрімала, бо час ніби зупинився.

Раптово мене розбудив різкий ривок автобуса, який зупинився. Я розплющила очі й побачила, як дівчата починають виходити з автобуса. Вони жваво говорили, сміялися, штовхалися та шуткували. Моя свідомість після неглибокого сну поступово поверталася, але запитання залишилися. З ними і я вийшла із автобуса та побачила крутий особняк. Його старовинні стіни покривалися легким шаром плюща, що сплітався з витонченими архітектурними деталями. Вікна, високі та вражаючі, відбивали золотаве світло нічного Парижу. Сад навколо особняка був схожий на райський куточок, а кам'яні доріжки вели до невеличких ставків, де спокійно плавали водяні лілії. Не встигнувши насолодитися цією красою, я змушена була зайти у дім разом з усіма і одразу потрапила до величезного холу, де простір вражав своєю елегантністю. Навколо були розкидані безліч розкішних диванів, журнальних столиків, вазонів із витонченими квітами, які ніби запрошували до відпочинку. Стеля височіла, а кришталеві люстри розсіювали м'яке світло, що надавало всьому інтер'єру теплоту та затишок. Копіюючи дівчат, я м’яко опустилась на один із диванів, і, одразу відчула, як він поглинає мене. Який же він був м’який! Наче вмощувалась у хмару - тепло і комфорт охопили мене повністю.

У хол увійшов чоловік та сказав:

- Їжа готова. Після їжі всім спати.

«Чому це він командує?» - знову подумала я - «Це певно і є моя домівка, про яку говорила білявка, я ж наївно думала, що мене відвезуть до мого справжнього дому...» - в голові крутилися болючі думки. Ледь стримуючи сльози, я змусила себе проковтнути бутерброд, хоч смак був гірким і порожнім. Це потрібно було зробити, щоб не привертати зайву увагу. Після трапези всі почали розходитись по кімнатах, я ж пішла прогулятися коридорами і помітила те, що на кожних дверях висіла табличка з іменами. Значить і моє ім'я має бути! Ура! Я помітила надпис "Жанна та Лора" і увійшла в кімнату. Певно, що саме Лора уже там була і запитала в мене, чи я піду у душ. Я не проти була змити з себе усю важкість дня, тому дала ствердну відповідь. Лора пішла перша, а я вирішила передивитися, що ж знаходиться у мене в гаманці та які записи є у записнику в сумочці. У гаманці були долари, євро та купа чеків. У записнику лише номер телефонів та імена: Пьер, Шарль, Саша, Лора, Авелін, Джулі, Доріан, Майкл, Наталі, Сьюзі, Армель, Жак... Ці імена мені нічого не говорили, я не знала нікого з цих людей, окрім Лори, напевно... З роздратуванням я поклала усі речі назад у сумочку та почала нишпорити у приліжковій тумбочці. Знайшовши чисту білизну, майку та шортики для сну, я помітила, що Лора уже вийшла з душу та готувалася до сну. Після неї в душі опинилася я. Привівши себе у порядок, я пішла до ліжка. В кімнаті було темно, Лора натякнула на те, що вона хоче спати.

- Лоро, можна питання? - несміливо почала розмову я - тобі можна довіряти?

- Авжеж, Жанно, - тихо сказала вона, - Ми ж з тобою подруги уже довгий час, як не як.

- Добре. Слухай, у мене, здається, провали в пам'яті, я багато чого не пам’ятаю та не розумію з того, що відбувається. Скажи мені, де ми?

Лора хихикнула.

- Ти що з глузду з'їхала? Анджела сьогодні припускала, що ти вживаєш наркотики знову, але я й не думала, що все на стільки серйозно... Хоча, може ти мене і всіх так розігруєш?

- Та не розігрую я нікого! Скажи лише одне: де ми?

- В борделі в Парижі! Дура ти чи що???

«В борделі??? В БОРДЕЛІ!!! МАМА МІЯ!!! От чому ті дівчата, що заходили в автобус, були так одягнені як повії! Сподіваюся, що я тут лише танцюю Канкан, а не займаюся чимось іншим! Як я тут опинилася? Як довго я тут? Ні, це лише страшний сон, як і два попередніх! А реальність моя зовсім інша! Без вампірів, божевільних анестезіологів та борделів!!!» - переконувала я себе.

Прокинулась я біля дванадцятої години дня. В кімнаті було тихо і ніщо не порушувало спокійний ранок - ніхто мене не будив, і це було добре. Лори в кімнаті не було, що дало мені змогу швидко привести себе до ладу. Пошукавши одяг, я обрала біле плаття з маленькими червоними трояндами, яке виглядало ніжно і елегантно, і вирушила з кімнати. Все навколо було новим і цікавим, я хотіла оглянути кожен куточок цього незнайомого місця. На другому поверсі я побачила багато кімнат, які, напевно, були так само розкішно обставлені, як і хол. На першому поверсі був просторий хол, кухня, столова, кілька кабінетів і сходи, що вели вниз до підвалу. Але я вирішила не заглядати туди - не хотілося стикатися з чимось занадто загадковим.

Захотівши відчути на собі сонячне тепло, я вийшла на вулицю. Подвір'я і вдень вражало своєю красою - воно було величезне, з рівно підстриженими газонами, доглянутими деревами і затишними лавочками, що стояли тут і там. Біля одного з фонтанів, який лагідно шипів водою, я побачила кілька дівчат, що сиділи на лавочці і розмовляли. Вони погукали мене, і я підійшла, відчуваючи легку хвилю цікавості, що спонукала мене поговорити з ними.