Читати книгу - "Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі"

— Угу, — тихо сказала, ніби більше собі, ніж йому. — Вона така... послужлива.

— Що? — перепитав, але Марта вже розвернулася до виходу.

— Та нічого, — відмахнулася вона. — Головне, що тепер у тебе є і робота, і житло. Можна спокійно готуватися до Нового року, так?

— Так, саме так, — відповів він, але її тон його збентежив.

Вони вийшли з офісу в холодний зимовий повітряний простір. Сніг ще не припинив іти, а вогники на вітринах магазинів світилися теплим жовтим світлом. Андрій відчував напруження між ними, хоча зовні все виглядало спокійно.

Вони йшли мовчки. Марта дивилась уперед, опустивши голову трохи нижче, ніж зазвичай. Андрій намагався зрозуміти, що відчуває, але йому було складно. Він був вдячний Марті за все, що вона зробила для нього, але водночас думка про Катерину не полишала його.

Чому ж мені так незручно? — запитав він сам себе. Я ж нічого не зробив неправильно... Чи зробив?

— Може, кави вип’ємо? — несподівано запропонував Андрій, зупиняючись посеред тротуару.

Марта глянула на нього з несподіваною серйозністю, ніби оцінювала його щирість.

— Давай, — відповіла після короткої паузи. — Але цього разу я пригощаю.

— Добре, — кивнув, відчуваючи дивне полегшення від її згоди.

Можливо, все не так погано, — подумав він. Та глибоко в душі розумів: Марта помітила більше, ніж йому хотілося б.

У маленькій кав’ярні на розі пахло свіжозмеленою кавою та корицею. У вікно ледь просочувалось зимове світло, підсвічуючи сніжинки, що неквапливо кружляли в повітрі. Марта сиділа навпроти Андрія, обхопивши долонями чашку латте. Від її рукавичок на столику залишилися маленькі вологі відбитки.

— Ну що, як почуття? — спитала вона, ковтнувши кави. — Робота, житло… Початок нового життя за кілька днів до Нового року.

— Якщо чесно, трохи дивно, — зізнався Андрій, обертаючи чашку з американо руками. — Все якось надто швидко. Вчора — нічого, сьогодні — все.

— Швидко не означає погано, — знизала плечима Марта, і її погляд став м'якшим. — Інколи доля любить сюрпризи.

— Схоже, що так, — усміхнувся він, піднімаючи погляд на неї. — Іноді здається, ніби ти влаштувала це спеціально.

— А може, і влаштувала, — пожартувала вона, ховаючи усмішку за чашкою. — У мене свої зв'язки у вищих силах.

Вони обоє засміялися, і напруга, що була між ними після зустрічі в офісі, розчинилася, як цукор у каві. Андрій відчув справжнє тепло — те саме, яке відчуваєш у колі близьких людей, де не треба нікого переконувати в своїх намірах.

— Слухай, — Марта поставила чашку на стіл і нахилилася трохи вперед. — У тебе ж тепер квартира майже порожня. Порожні стіни, жодної новорічної атмосфери…

— Ну, так, — кивнув він. — Кімната з ліжком і столом. Справжній «мінімалізм» у стилі «виживай сам».

— Тоді в мене ідея, — сказала вона з хитрим блиском в очах. — Давай я допоможу тобі трохи прикрасити це все до Нового року? Зробимо гірлянди, паперові сніжинки, може, ще ялинкові іграшки купимо.

Андрій підняв брови.

— Серйозно?

— А чому б і ні? — відповіла вона так легко, ніби це було само собою зрозуміло. — Я обожнюю цю метушню перед святом. Та й якщо чесно, прикрашати квартиру самій вже нецікаво. А так буде веселіше.

— Тобто ти хочеш зайти до мене додому? — спитав він з піднятою бровою, намагаючись виглядати серйозним, але кутики його губ зрадницьки вигнулися в усмішку.

— Не лести собі, Андрію, — жартівливо відмахнулася Марта. — Це лише прикрашання, а не переїзд до тебе.

Вони обоє засміялися, і цього разу було відчуття, що розмова повернулася у звичне, легке річище.

— Ну що ж, — Андрій підняв чашку, ніби тостуючи. — Здається, це буде моя перша новорічна традиція у новому житті. Прикрашання квартири з другом.

— І з геніальним дизайнером, — додала Марта, підморгуючи. — Так що готуйся. Я не люблю робити абияк.

— Зрозумів, буду готовий, — кивнув він, відчуваючи справжнє піднесення.

Коли вони вийшли з кав'ярні, сніг уже ліг рівним шаром на тротуарах. Люди поспішали вулицями з подарунковими пакетами, а світло гірлянд на вітринах відбивалося на мокрому асфальті. Андрій спіймав себе на думці, що вперше за довгий час у нього є відчуття свята. Не просто відчуття дати на календарі, а саме справжнього внутрішнього свята, коли світ здається добрішим.

Він озирнувся до Марти, яка ішла поруч, закутавшись у жовтий пуховик і піднявши плечі, щоб сховатися від холодного повітря. Її обличчя було спокійним, і на ньому заграла усмішка, коли дівчина побачила, що він на неї дивиться.

— Що? — запитала, ховаючи обличчя у шарф.

— Та нічого, — відмахнувся він. — Просто… дякую.

— Завжди будь ласка, — гмикнула вона і, примружившись, додала: — Але якщо ми будемо робити прикраси, тобі доведеться вирізати сніжинки. І щоб не абиякі, а гарні, як у дитинстві.

— У мене майстерність вирізання сніжинок рівня «другий клас», — пожартував він.