Читати книгу - "Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі"

— Значить, будеш тренуватися, — заявила тоном вчительки.

Він знову засміявся.

Наступного дня Андрій вкотре обережно переступив через коробки, розставлені по всій кімнаті. Квартира пахла трішки пилом від старих меблів, які залишилися від попереднього мешканця. На підвіконні стояло горнятко з чаєм, а у кутку намагалася світитися маленька ялинка, яку він купив на ринку по дорозі. Вона була крива, але справжня.

— Так, тепер це дім, — пробурмотів він сам собі, підбираючи з підлоги кілька випадково розсипаних ґудзиків.

Телефон задзвонив у кишені. Андрій глянув на екран і побачив ім’я Марти.

— Ну що, як нове королівство? — почулася її жвава інтонація.

— Королівство в стадії будівництва, — відповів він з усмішкою. — Ти ж знаєш ці «шикарні умови», старі меблі і люстра в стилі «горор».

— Отож, без мене не обійдешся, — голос Марти звучав майже переможно. — Зачекай, я зараз під’їду.

— Справді? — здивувався він.

— А що, не чекав? — відповіла вона з насмішкою. — Я вже прикупила гірлянди, ліхтарики та трохи святкової мішури. Усе, щоб зробити цю хижку місцем, де живе свято.

Андрій трохи помовчав, потім сказав:

— Ну, якщо у тебе вже все готово… Ласкаво просимо.

— О, ти ще пошкодуєш про це запрошення, — засміялася й поклала слухавку.

За годину двері з грюкотом розчинилися, і до квартири увірвався мороз разом із Мартою. Вона ледь утримувала рівновагу з кількома великими пакетами в руках.

— Де твій хазяйський інстинкт, лицарю? — вигукнула, притримуючи двері ногою.

Андрій підскочив і забрав у неї частину пакетів.

— Ти, як завжди, — або все, або нічого, — пожартував, обережно ставлячи пакети на стіл.

Звідки у його сприйнятті взялося те «завжди», міркувати не став. Марта сприймалася як невід’ємна частина його життя, яка існувала постійно.

— Іншого способу немає, — відповіла Марта, скидаючи пуховика.

Її щоки були червоні від холоду, а в очах грала весела іскра.

Андрій з Мартою почали розбирати прикраси, ніби діти, які щойно отримали коробку із сюрпризами. Ялинкові кульки, ліхтарики, паперові сніжинки, навіть різдвяні шкарпетки для подарунків.

— Куди це все вішати? — спитав Андрій, тримаючи в руках зелену гірлянду.

— Скрізь! — заявила Марта і, схопивши іншу гірлянду, побігла до вікна.

Вони цілий день прикрашали квартиру, сміялися, кидалися мішурою і жартували. Андрій відчував себе безтурботно, як у дитинстві. З кожною прикрасою кімната змінювалася, ніби знімалася стара плівка сірої буденності, а на її місце приходила казка.

Коли вони вішали останні кульки на ялинку, їхні руки випадково торкнулися. Одночасно подивилися одне на одного, і в тій тиші, що настала, щось змінилося. Її обличчя було так близько, що Андрій відчув запах кориці від дихання.

Не домовлялися. Не говорили нічого. Просто нахилилися одне до одного і поцілувалися. Поцілунок був м’яким, теплим і раптовим, як перший сніг. І таким же нетривким.

Марта перша відсторонилася, повільно опустивши очі.

— Ем… — вона хмикнула і зашарілася, тереблячи край своєї кофти.

— Ем… — повторив Андрій, відступивши на крок назад і засунувши руки до кишень.

Обидва кілька секунд мовчали, намагаючись знайти потрібні слова.

— Це… Це нічого не значить, — швидко сказала Марта, не піднімаючи очей. — Просто… свято, атмосфера, ну ти розумієш.

— Так, так, звісно, — квапливо відповів Андрій, киваючи головою більше, ніж було потрібно. — Дурниця, нічого особливого.

— Друзі? — спитала вона, поглянувши на нього з підозрою.

— Друзі, — повторив Андрій з усмішкою, хоча відчув, як щось легенько стиснулося всередині.

— Ну, супер, — Марта кивнула і підняла руки вгору, ніби підводила підсумок. — Отже, місія виконана: квартира перетворена на затишний куточок, ялинка прикрашена, святкова магія створена.

— Все завдяки тобі, — сказав Андрій, опустивши погляд на ялинку.

— Ну, хтось же має це зробити, — вона посміхнулася, поправляючи кульку, яка трохи відхилилася убік. — Головне, щоб ти не забував, хто тут головний чарівник.

Вони засміялися, але тепер у цьому сміху було щось невловиме. Легкий присмак незручності.

— Ну, я, мабуть, піду, — сказала дівчина, відступаючи до дверей.

— Уже? — здивувався Андрій, кинувши погляд на годинник. Була лише сьома вечора.

— У мене ще справи, — вона заправила пасмо волосся за вухо, ніби намагалася приховати вираз обличчя. — Та й свято незабаром, треба трохи підготуватися вдома.

— Так, звісно, — кивнув, підходячи до дверей і тримаючи їх для неї відчиненими. — Дякую за все, Марто. Справді.

— Дякую тобі, що запросив, — сказала вона, вдягаючи пуховик і затягуючи шарф навколо шиї.