Читати книгу - "Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі"

— Зустрінемося завтра? — спитав Андрій спонтанно, сам не знаючи, чому це запитав.

Вона на мить зупинилася, ніби зважувала відповідь.

— Подивимося, — загадково посміхнулася і вийшла в коридор.

Андрій зачинив за нею двері, притулився до них спиною й кілька секунд стояв мовчки. Він відчував дивний коктейль із полегшення, смутку та чогось ще незрозумілого.

— Дурниця, — пробурмотів сам собі. — Просто друзі. Друзі так іноді роблять. Нічого особливого.

Але серце вперто не хотіло погоджуватися із цим.

Наступного дня чоловік прокинувся пізніше, ніж планував. Пробудження було лінивим і приємним: затишна квартира, запах хвої та легкий зимовий шум із вулиці. Він зварив собі каву й сів за ноутбук, щоб відповісти на кілька листів.

Повідомлення від Марти не було.

— Вона ж сказала, що зайнята, — пробурмотів він сам собі.

Зайшов до соцмереж (днями знайшов навіщось її там, додався в друзі) і побачив пост — фото з рідними біля величезної ялинки в центрі міста. Всі посміхалися, а вона стояла в яскравому жовтому пуховику й тримала в руках гарячу каву.

«Готуюся до свята з найкращими людьми!» — був підпис під фото.

Андрій залишив вподобайку, але коментаря не написав.

— Усе нормально, — сказав він, відхиляючись на спинку стільця. — Просто друзі.

Спробував зосередитися, але думки розбігалися. Йому знову згадався той момент учорашнього поцілунку. Він би міг просто списати це на святкову атмосферу. Якби не дивне відчуття, що від того поцілунку змінилося щось більше, ніж прикраси на ялинці.

Ближче до вечора Андрій отримав повідомлення від Марти.

«Вибач, що не писала. Справ багато, а тато просив допомогти із документами. Як ти там?»

— Як я? — пробурмотів він. — Ти про це справді питаєш?

Відповів простим:

«Усе ок. Прикраси досі тримаються, не обвалилися. І ялинка жива.»

За хвилину прийшла відповідь:

«Значить, я добре попрацювала».

Він усміхнувся і вже збирався відповісти щось веселе, як пролунав телефонний дзвінок. Це була секретарка з офісу батька Марти.

— Андрію, добрий вечір! Ми тут переглядаємо документи для оформлення, і треба дещо уточнити. У вас у резюме зазначено досвід роботи редактором. Скажіть, чи ви вмієте працювати із текстами іноземними мовами?

— Так, звісно, англійська та німецька, — відповів він.

— Чудово, — секретарка посміхнулася навіть у слухавці. — У такому разі у нас для вас є одна цікава пропозиція. Наш шеф вирішив, що замість посади офіс-менеджера ми можемо запропонувати вам місце редактора для роботи з іноземними контрактами.

— Редактора? — перепитав, не вірячи власним вухам.

— Так. Ваша посада буде значно кращою, і оплата, звісно, теж. Якщо ви погоджуєтеся, можемо підписати документи, але вже завтра.

— Так, звісно! Я згоден! — поспішив відповісти він.

— От і чудово. Тоді завтра о 10:00 чекаємо вас в офісі.

Він поклав телефон і застиг у тиші.

— Редактор… — пробурмотів він, ніби боявся, що все це просто його вигадка.

На радощах хотілося бігати по квартирі. Це був не просто шанс. Це було підтвердження, що все можна змінити, якщо не здаватися. І першою людиною, з якою йому захотілося поділитися цією новиною, була Марта.

Він набрав повідомлення:

«Можеш привітати мене. Завтра підписую контракт на посаду редактора у твого тата. Вони самі мені подзвонили!»

Відповідь прийшла майже одразу:

«Ого! Оце новини! Вітаю, ти це заслужив!»

Він довго дивився на екран, не знаючи, що ще написати. Врешті, додав:

«Це не без твоєї участі. Дякую.»

Відповідь прийшла коротка, але тепла:

«Друзі ж для того і є».

У цій відповіді знову було щось таке, що змусило його задуматися. Її слова могли означати просто дружбу. А могли і більше.

Він закрив чат і подивився на ялинку, що світилася ліхтариками.

— Ну що, казкова історія, чим мене ще здивуєш? — запитав він у ялинки.

Йому чомусь здалося, що відповідь зовсім поруч.

Наступного дня Андрій стояв перед дзеркалом у своїй новій квартирі, поправляючи комір сорочки. Виглядав цілком пристойно: світлий светр поверх сорочки, акуратна зачіска, чисто поголене обличчя. «Не як кур'єр, а як редактор», — подумав він із гордістю, і навіть усміхнувся своєму відображенню. Бо до цього ж готувався боротися з почуттям самоповаги через пониження, надто важливого для виживання.

На вулиці було холодно, але він майже не відчував морозу. Внутрішнє тепло від нових можливостей зігрівало краще за будь-який шарф.

В офісі його зустріла Катя — та сама секретарка, яка вчора дзвонила. Висока, струнка, із блискучим каштановим волоссям, що хвилею спадало на плечі. Вона була одягнена в елегантну білу блузку та чорну спідницю-олівець, що підкреслювала всі спокусливі вигини.