Читати книгу - "Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ось і наш новий редактор! — зустріла його променистою усмішкою, оцінюючи поглядом. — Андрію, проходьте, зараз усе оформимо.
— Дякую, — трохи почервонів, відчуваючи себе, як школяр перед учителькою.
Катя провела його до свого столу, жестом запросила сісти поруч. Її рухи були плавними й невимушеними, ніби репетирувалися перед дзеркалом.
— Отже, — вона нахилилася ближче, майже торкаючись його плеча, — ось тут потрібно заповнити кілька пунктів. І не хвилюйтеся, я допоможу, якщо щось буде незрозуміло.
— Дякую, але, думаю, розберуся, — усміхнувся він.
— Ну звісно, ви у нас же тепер редактор! — підкреслила, зробивши акцент на останньому слові.
Катя схилилася над документами, ніби навмисно демонструючи лінію шиї. Її парфуми ледь відчутно нагадували про квіти та цитрусові. Андрій спіймав себе на тому, що дивиться на неї довше, ніж треба.
— Схоже, вам тут буде дуже комфортно, — сказала вона з ноткою кокетства.
— Сподіваюся, — відповів він, удаючи легковажність.
Вони обмінялися кількома жартами, і він помітив, що розмова з нею стає все легшою. Катя була впевненою, яскравою, із тією самою «іскрою», яка легко зачаровує чоловіків.
Саме в цей момент у приймальню влетіла Марта.
— Ого, як тут гарно пахне! — сказала вона, знімаючи шапку і струшуючи сніг із волосся.
Андрій підняв голову й побачив її. Усмішка дочки боса була завжди щирою, відкритою, без жодних натяків чи прихованих жестів. Вона була повна життя та енергії, немов вихор теплого вітру в холодну зиму.
— Привіт! — сказав радісно, підводячись.
— Привіт! — Марта глянула на нього, потім її погляд ковзнув до Каті, яка ще досі стояла поруч із ним, спираючись рукою на стіл і посміхаючись своїм фірмовим поглядом «жінки, яка знає собі ціну».
Марта на мить зупинилася, її усмішка стала меншою.
— О, — сказала вона, ніби зрозумівши щось для себе. — Зайнятий, так?
— Ні-ні, уже закінчили, — поспішив пояснити Андрій.
— Я просто до тата. У нього сьогодні вранці було кілька питань щодо подарунків для наших клієнтів. До свята ж лічені дні лишилися! — вона підняла руки вгору, ніби хотіла додати драматизму.
— Свято не за горами, це точно, — підхопила Катя, все ще стоячи поруч із Андрієм. — Але ви, Марто, не хвилюйтеся, у вас і так усе завжди під контролем.
— Звісно, — відповіла Марта сухо, опустивши очі на підлогу.
Андрій побачив цю зміну в її обличчі, але нічого не сказав. Катя ще щось жартувала, але Марта не підтримала бесіду.
— Ну, я піду до тата, — кинула вона коротко і, навіть не глянувши на Андрія, пішла вглиб офісу.
Він хотів її зупинити, але не знав, що сказати.
— Весела вона, — промовила Катя з легкою насмішкою.
— Так, Марта особлива, — відповів він задумливо.
— О, то ви з нею друзі? — спитала Катя, здивовано піднявши брову.
— Так, друзі, — відповів він, відчувши у цьому слові щось невловимо гірке, неправильне.
Катя усміхнулася, ніби отримала якийсь потрібний їй сигнал.
— Тоді це добре. Бо я б не хотіла, щоб у нашого нового редактора були якісь зайві турботи, — її голос був наповнений натяком, і він це зрозумів.
— Турботи мені зараз точно не потрібні, — відповів спокійно, але його погляд знову зупинився на дверях, куди пішла Марта.
Катя удала, що цього не помітила.
— Гаразд, я передам документи шефу, і ви можете починати вже сьогодні, — сказала вона професійним тоном, але з тією ж усмішкою на обличчі.
— Чудово, — кивнув Андрій.
Залишився сам у приймальні. Думки перескакували з Каті на Марту.
«З Мартою все добре, — думав він. — Ми друзі. Вона ж сама це сказала. А от Катя... Катя — це вже інша історія.»
Та щось не давало спокою. Він почувався дивно. Немов щось не так. Немов він зробив щось неправильно, хоча жодної провини за собою не відчував.
— Дурниці, — пробурмотів і вирішив, що треба думати про роботу.
Але коли в дверях офісу знову з'явилася Марта, він на секунду затамував подих. Вона швидко глянула на нього, опустила погляд і удала, що його не помітила.
Це було болючіше за всі слова.
— Марто, зачекай! — крикнув він, підходячи ближче.
Вона зупинилася, але не розвернулася.
— Що? — запитала спокійно, не обертаючись.
— Може, пообідаємо разом після роботи? — запропонував він.
Дівчина трохи повернула голову і знову усміхнулася тією ж легкою, але стриманою усмішкою.
— Подивимося, — сказала вона й пішла далі.
Андрій залишився стояти посеред коридору.
«Подивимося», — повторив подумки, і зрозумів, що день уже не такий радісний, як був уранці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі», після закриття браузера.