Читати книгу - "Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Працювати в новому колективі виявилося, на диво, приємно і легко. Його швидко прийняли, і навіть полюбили. Особливо Катя. Андрій задоволено посміхнувся, виходячи з кімнати відпочинку, де вони тільки-но пристрасно цілувалися з нагоди обідньої перерви.
Дівчинка міцно вчепилася в новенького, адже нежонатий, перспективний, трудящий. Такий далеко піде, а вона його триматиме під лікоть, аби десь не впав. І нічого, що зараз він тільки на початку шляху до успіху, вона легко зробить з рядового генерала. Розмірковуючи так, Катерина пришвидшувала події, щоб ніхто інший не встиг «перейти дорогу», та вже планувала, яку сукню обиратиме на власне весілля за кілька місяців. А в тому, що її розрахунок вірний, геть не сумнівалася. Тільки ця татусева донечка під ногами вештається. Начебто все добре, та іноді Андрій щось спитає про неї.
Ну нічого! Днями корпоратив, вона вже його захопить остаточно у свої тенета, а потім ще й закріпить все у ліжку, бо там їй точно немає рівних. Принаймні Андрій навряд чи бачив.
Чоловік легко погодився на її обережну пропозицію, влаштовану наче від його імені, йти разом на новорічне свято. Чому б і ні? Вона така яскрава, вибухова, пристрасна. З нею не засумуєш. Тільки чомусь некомфортно, наче заважає щось. І Марта ще кудись поділася. Не дзвонить, не пише, до татка не забігає. Може, трапилося щось? Він же може на правах друга подзвонити та дізнатися. Або ні?
Про це він думав увечері, сидячи у новій орендованій квартирі, яку прикрашали разом із дівчиною. В оточенні мерехтіння гірлянд та новорічних запахів мандаринів і ялинки, чоловік крутив у руках телефон. Та коли той видав рингтон, перелякано підстрибнув, ледь не впустивши гаджет на підлогу. Дзвонила Марта.
- Привіт! – жваво відгукнувся.
Здивувався собі, почавши часто дихати від хвилювання. Чого б це раптом?
— Привіт! Телефоную спитати, як минули перші робочі дні, — не дуже впевнено промовила вона.
— Та як пройшли. Без твоєї посмішки не надто добре, - відповів гранично чесно, та знову собі здивувався.
— Та годі жартувати, бо інакше повірю зараз, - сором’язливо відгукнулася дівчина, в голосі зачаїлася надія, що його слова правдиві. – Радію, що в тебе все добре. Тато твоєю роботою задоволений, хвалив тебе, — як би між іншим повідомила.
Саме в цей момент Андрій остаточно зрозумів, що заважало йому сприймати Марту відкритою душею. Вона чудова дівчина, надійний друг. Але вона – дочка боса. Тому розглядати її в якості саме дівчини неприпустимо. А він розглядав?
— Чуєш?
— Га? Що? – розгублено перепитав, повертаючись з роздумів.
Марта хіхікнула в слухавку.
— Я спитала, чи йдеш на корпоратив?
Від цього питання Андрія кинуло в холодний піт. Невже вона зараз?..
— Просто батько вмовляє йти і мене. А я без компанії не надто хочу… - несміливо промовила співрозмовниця.
Андрій важко ковтнув слину, поспіхом розмірковуючи над вдалим варіантом відповіді. Він вже пообіцяв Каті піти разом і там накльовується чудова ніч, здається. Але Катя пуста, як показує час. Дзвін у пустих посудинах чутно швидко. Тому цілком достатньо буде розважитись без взаємних зобов’язань. Був упевнений, що Каті такий варіант цілком підійде, вона ж сама на це напрошується.
З іншого боку, ця чудова, мила, тепла порядна дівчина. Яка до того ж ще й дочка керівника. Він не збирається ображати її навмисне, але якщо раптом образить чимось, втратить одразу дівчину і друга в її особі, а потім скоріше за все роботу і чудову квартиру. Бо дівчата не часто пробачають та залишають без помсти.
— Слухай, я… — пробубонів собі під ніс.
Марта встигла зробити власні висновки.
— Зрозуміло, — відгукнулася пониклим голосом. – Вже йдеш із кимось?
— Ні! – раптом його осяяло вдале рішення. – Я взагалі вирішив не йти. Мені пропонували, питали, але я… Гадаю, ще не надто добре знаю колектив, щоб відпочивати разом. Раптом, на ранок буде занадто соромно, — посміхнувся, підхоплюючись з місця та куйовдячи волосся.
Він мигцем глянув на ялинку. Побачив там крихітного янгола, якого Марта вішала, щоб оберігав нового мешканця оселі. Стало так тепло, наче в кімнаті палав камін. Тепло і спокійно на душі.
— Справді? – радісно перепитала дівчина, видихнула з полегшенням. – Нарешті хоч хтось однієї зі мною думки.
— А ти… Ти не хотіла йти?
— Ні. Просто думала, тобі потрібна буде там підтримка.
— Я гадав, що ти на мене ображена, - розгублено промимрив. – Бо ж не дзвонила довго.
Марта стиснуто розсміялася.
— На що? Андрію, я багато працюю, навчаюся, намагаюся весь вільний час проводити в родинному колі. Пробач, якщо тобі здалося, що я ображена.
Він задумливо подивився у вікно. Вулицю занесло снігом. Той лежав казковою ковдрою на всьому, до чого зміг дотягнутися. Ліхтарі відблискували на його кришталевій білизні, засліплюючи нечастих перехожих.
— Розкажи мені про свою роботу, - попросив раптово, відчувши потребу знати про неї більше.
Можлива реакція Каті на його відмову йти на свято відійшла на другий план, а звідти і зовсім зникла в тіні глибокої зацікавленості відповіддю Марти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загублена рукавичка, Ангеліна Кріхелі», після закриття браузера.