Читати книгу - "Кав'ярня моєї бабусі, Вікторія Грош (Rouce)"

Я підбігла до сходів які йдуть на вихід з підвалу. Залізла на них та намагалась відкрити ту кришку. Валентин тільки дивився на це та нічого не робив. Мене це обурило і я почала кричати.

— Якого дідька ти стоїш?! Допоможи мені!

— Не репетуй. Злізь краще — я злізла, а на верх поліз він.

— Не відчиняється. Схоже, що хтось підпер її з іншого боку. Але це нічого — сказав спокійно Валька — зате у нас є час аби роздивитись підвал, а там може й інший вихід знайдемо.

— Оптиміст.

— Завжди таким був та й зараз є.

— Та бачу. То що, підемо роздивлятись — мені залишалось тільки змиритись з тим, що ми замкнені у цьому підвалі — тільки користуємось одним ліхтариком, бо телефони у нас розрядяться і що робити будемо.

— Згоден, тоді вимикай свій, поки будемо користуватись моїм. Тільки я візьму тебе за руку так буде йти спокійніше — він взяв мене за руку, я тим часом вимкнула ліхтарик та пішли далі по цьому темному місцю. Йдемо по підвалу та роздивляємось його на скільки це можливо. І раптом побачили, що ми стоїмо на роздоріжжі. Є вибір або йти прямо або звернути на ліво. Але у тій стороні якось світліше, ніж прямо. Тож я сказала, що ми звернемо на ліво. Доріжка туди веде не просто так.

— Цікаво, що там таке? Чому там світліше?

— Зараз подивимось. І до речі, ця доріжка коротше, ніж та, що веде прямо.

Ми вперлися у стіну, подивились по сторонах. Тут стоять якісь шафи, як з однієї сторони, так й з іншої. Хм, дивно якось, щоб у підвалі знаходились якісь шафи так ще й далеко від входу. Ми відчинили дверцята першої шафи, яка стоїть. В шафі повно якогось старого паперу. Схоже, що це якісь документи, але хтозна чи моя здогадка правильна. Я взяла ці папірці, а Валентин на них посвітив ліхтариком.

— Це якісь документи про право власництво датовані 1900 років. Ого, нічого так, як це давно було — ми почали читати. І та інформація, яка там була написана викликала у нас шок. Ця кав'ярня відчинена саме з 1900 року. Вона пережила Першу Світову війну, революції та й Другу Світову Війну. Це просто якась знахідка для нас.

— Дивись тут ще якийсь щоденник є... — Валентин здув з нього пил та відкрив першу сторінку — це щоденник якоїсь Марії Гончар. Цікаво, що вона писала — він відкрив першу ліпшу сторінку та почав читати — “2 березня 1942 рік. Наша кав'ярня досі працює та приносить прибуток... Якщо це можна так назвати. Загарбникам дуже сподобалась наша кав'ярня і вони із задоволенням ходять та обідають у нас. Вони привозять нам продукти... І це не аби як приємно. Приємно, те, що саме наша кав'ярня їм сподобалась і вони не знищили її як всі інші.” Нічого так. Тобто кав'ярня була до вподоби загарбникам.

— Це дуже приємно — я усміхнулась та відчинила іншу шафу. В ній ми побачили якийсь журнал — написано “Рецепти” — я відкрила першу сторінку та почала читати — “Фірмові страви”... “Меню”. Цікаво, що тут готували — я переглянула всі сторінки, а їх було тридцять.

— Та, тут не тільки меню, а ще й рецепти до страв.

— Меню кав'ярні. Спочатку напої: кава з молоком або вершками; чай з додаванням меду або варення; гарячий шоколад та еспресо. Їжа: калачі, сирники, круасани та багато чого смачного. І є коронна страва кав'ярні штрудель. Хм, а чим же це коронна страва? — я почала читати та зрозуміла, що справа саме в рецепті. Він зовсім не класичний — це супер знахідка. Треба ці рецепти взяти з собою... Ну, звісно, якщо знайдемо вихід — додала я.

— Не переймайся, обов'язково знайдемо — сказав Валентин та обперся об стіну, і у підвалі раптом включилось світло. Воно освітлювало все приміщення, тож Валентин виключив ліхтарик. Ми почали читати далі, але вже інший документ. В ньому йшлося про те, що у цієї кав'ярні було три власники. І остання дата написання документа датована 1988 року. І всі власники були з прізвищем Гончар. Це здається кав'ярня переходила з покоління в покоління. А останні продали цю кав'ярню. Але не нам, бо попередні власники були з іншим прізвищем.

— Виходить ми п’яті власники цієї кав’ярні — я подивилась на Валентина.

— В сенсі?

— Нам кав’ярню продали в 1998 році. А це означає, що десять років нею керував хтось інший. Цікаво, а ті власники знали про цей підвал? — і це риторичне запитання, бо правильної відповіді ми не дізнаємось. Тільки-но я це сказала як ми почули якісь голоси. Я злякано подивилась на Валентина, а він приклав палець до своїх губ, роблячи знак, що краще нам поки що помовчати. За декілька хвилин голоси зникли, а по спині пронісся якийсь холод. У мене виникло таке відчуття наче ми почули голоси цих перших власників кав’ярні, бо повз нас наче хтось пройшов. Це напевно у мене вже від цього підвалу галюцинації. Казати про це я не стала, бо Валька скаже, що я дійсно поїхала головою. Але мені дійсно так здалось. Містика якась.

— Щось стало прохолодно — сказала я — пішли вже шукати вихід, ось тільки візьмемо декілька документів — я взяла все що ми переглянули. І пішли далі по коридору. Йшли ми не довго, бо побачили якесь денне світло.

— Дивись там наче двері якісь — сказав Валька. Ми підійшли до них і Валентин почав намагатись їх відчинити. Двері старі та до того ж важкі, тому відчинити їх було складно. Тому я допомогла йому це зробити. І ці двері ведуть на вулицю, де дуже холодно. Ми вийшли з підвалу, я оглянула вулицю, а саме куди ми вийшли. Це виявилось ми вийшли з іншої сторони нашої кав’ярні. Підвал наче великий, але якось так вийшло, що вихід з нього саме з заднього дворика. Хоча чому тут дивуватись, адже цей підвал належить саме цій кав’ярні.

Ми швиденько зайшли у приміщення кав’ярні та побачили, що кришку на підлозі дійсно хтось підпер палицею. І у мене зразу з’явилась здогадка, хто саме таке нам зробив. Я подумала, що це власник кав’ярні навпроти, адже він бачив, що ми у приміщенні, що двері на ключ я не зачиняла. І мабуть, помітив, що ми спустились у підвал та вирішив нас там замкнути, але не тут то й було. Ми вже у кав’ярні. Картину ми вирішили домалювати завтра, і ще завтра повинні привезти нові меблі та різні інші дрібнички. Бувши там у підвалі, я зовсім забула, що ми з Валькою разом у фарбі майже з ніг до голови. А на вулиці вже темно та на годиннику сьома година. Здається ми в підвалі провели весь день та плюс до того на телефоні три пропущених виклики від бабусі та два від Мар’яни. Там де ми були зв’язку не було, тому й не знала чи хтось дзвонив. Цікаво, що таке сталося, що й Мар’яна дзвонила? Довго не думаючи, ми зібрались та пішли додому. Треба відпочити від цікавого дня та й розповісти про знахідку так й кортить.