Читати книгу - "Майстерня щастя, Марина Світла "

- Дійсно, - посміхнувся він, але посмішка вийшла якоюсь несподівано сумною. – Звинуватила та винесла вирок. Навіть останнього слова не надала. В тебе, Велика, такого визначення, як об'єктивність, не існує в словниковому запасі. У тебе лише власна авторитетна думка.

- Ну це ж не твоя турбота, правда?

- На тлі того, що ти відбила в мене Лавриненка… Це справді дрібниця. Я тоді твою Свєтку покинув, бо тебе побачив. Я гадки не мав, що ви товаришували. Я взагалі тоді ні з ким не гуляв. Думав, у нас з тобою щось вийде.

Її обличчя зараз не відображало жодної думки, наче стилізована венеційська маска. Тоді як в голові репетував справжній шторм. Їй згадалося, як уперше побачила його посеред авдиторії. Його група виходила, вона забігла кинути речі. Здалося, що її хтось підштовхнув до нього. Озирнулася – а нікого й не було. По-ідіотському зніяковіла, що налетіла на незнайомого старшокурсника, і вискочила з кабінету. А потім згадувала його і щось там собі фантазувала, і виглядала серед студентів доти, доки Світлана не показала їй «того самого виродка». Адже він правий. Вона просто злякалася, що він покине її.

- Ти все це зараз на ходу вигадав? – глузливо запитала Ілліна. – Я попливу, а ти відбереш Владлена. Нічого в тебе не вийде.

Він тихо розсміявся і знизав плечима. Який сенс пояснювати, якщо вона все одно не повірить? Точніше, повірила б будь-якій погані, яку їй про нього сказали б, він для того і сам зробив чимало. Але йому – ніко́ли. І все одно, бозна-чому, він знову кинувся пояснювати, ніби тепер це мало хоч якесь значення.

- Слухай, - м'яко промовив Ілля. – Мені наступного місяця тридцять вже. По-твоєму, я зовсім без діла нуджуся, так? Ти думаєш, інших способів відбити в тебе кінотеатр немає, як спокусити? Повір, мої інтереси дещо ширші, ніж затягнути чергову дівку в ліжко. Ну хочеш, сама будуй дітлахам кіношку. І спи спокійно, якщо це все, що тобі треба.

- То ти не полізеш більше до Владлена? – задоволено запитала вона.

- Полізу, - посміхнувся він. – Але не цього разу. І не з твого питання.

- Еге ж, - вона кивнула. – І в Лідки випитувати нічого не станеш!

- Дідько! То був мій підступний план! Як ти здогадалась? – театрально вигукнув Ілля, закинув ногу на ногу та відкинувся на спинку стільця. – А Гоша твій був тим ще цапом, а отже з ним я тобі ще у пригоді став, між іншим.

Ілліна сердито примружилася, ледве стримуючи себе від того, щоб прокричати, що вже все було готове – замовлено ресторан, готель, подорож на курорт, запрошені гості. А ще в неї була гарна сукня. І вона в ній була гарна. Але не вистачало лише скаржитися. І кому? Йому?

Вона закрутила головою і пирхнула:

- Ну, і де ці майстри? Вони взагалі збираються відчиняти двері?

Зробила великий ковток шоколаду, що вже встигнув охолонути, і дивилася у вікно, за яким не було видно зовсім нічого – такий там вирував снігопад.

- У тебе вуса.

- Що? – отямилася вона.

І натрапила на його погляд, яким він, здається, пожирав її. Потім погляд ковзнув нижче, до вуст. Він криво посміхнувся і потягся за серветкою. Простягнув їй і промовив:

- Від шоколаду вуса. Не те щоб тобі не личило… Прикольно виглядає. Але я спіймав себе на думці, що хочу його злизнути. А тобі це може не сподобатися.

Ілліна різко вихопила з його рук серветку, витерла губи і несподівано для себе легко розсміялася. Сміявся і він. Гучно, від душі. Продовжуючи дивитись на неї. А коли сміх завмер у тиші кав’ярні, і тільки пісенька німецькою мовою дуже тихо і дуже весело лилася серед шоколадних скульптурок і між столиками, Гроссман тихо зітхнув і сказав:

- Машини, відчуваю, якщо й знайдемо, то не відкопаємо.

- І що робитимемо?

- Не маю жодного уявлення! – це прозвучало майже урочисто. Його очі ледь помітно спалахнули, і він раптом підморгнув їй. – Може, ще чогось… шоколадного?

- А може, - вона запнулась, - може, десь ще?..

Ілля повільно хитнув головою. Повільно простяг їй розкриту долоню і повільно промовив:

- Тільки, будь ласка, врахуй, що зараз це… це буде все дуже серйозно… І якщо тобі не треба, то краще відразу скасувати…

- Врахую, - відповіла Ілліна і вклала свої пальці в його долоню.

- Справді?

- Я тебе колись обманювала?

- Жодного разу. Я завжди знав, що від тебе добра чекати не варто, - розреготався він.

- Ти ще маєш шанс зупинитися, - посміхнулася і вона.

- Та чорта лисого його тепер зупиниш, - захоплено прошепотів Майстер з-за своєї стійки і обернувся до Підмайстерка, - книгу, колего! Терміново! Знайдіть останню сторінку!

Підмайстерко підлетів до нього з фоліантом і відкрив у потрібному місці. Майстер заплющив очі, схрестив пальці і продекламував:

- І жили вони довго та щасливо та померли в один день!

- Ні, Майстре.

- Що? – Майстер розплющив очі і з жахом подивився на Підмайстерка. – Не може бути! Як так, га?