Читати книгу - "Здоровенькі будьмо! Рецепти на всі випадки життя"

І короля в Литві,

І дівку в намисті,

І немовля в колисці.

Від холери ховалися. Заходили в нетоплену лазню, лягали на полицю і прикидалися покійником. Або зачиняли в хаті двері, завішували вікна – щоб хвороба подумала, що нікого немає вдома і пішла собі геть.

Уявляли дух цієї хвороби в подобі старої баби із страшним, злим, перекошеним муками обличчям. Де вона зайде переночувати – не лишиться жодної живої душі. В деяких місцевостях вважали, що дух цієї хвороби приходить із-за моря в образі трьох сестер – страшних дівиць у білих саванах.

Захисником від холери, як і від інших хвороб, вважали лісовика, інколи домовика. Померлих від холери виносили в закритих домовинах через вікна, щоб хвороба не запам'ятала поріг (вхід через двері). Забобонні люди вночі біля могили померлого закопували живу кішку – жертву хворобі, щоб вона змилостивилася і не забирала членів сім'ї. Відомі випадки, що в жертву холері приносили й живих людей, старих чи дітей, закопували разом з півнем, собакою і чорною кішкою. Холеру ототожнювали, бувало, з померлим від неї, влаштовуючи тоді пишні похорони самої хвороби.

ЦИНГА

За повір'ями, на північних островах і землях ходить страшна височенна баба, видима всім, розмовляє, як і люди. З'являється під різними личинами: наприклад, приходить до втомленого мандрівника у подобі молодої жінки, нещасний милується красою, солодко засинає, але сон той переходить у смерть.

Коли вітер свище на безкраїх просторах, цинга з'являється у вихорі, танцює і співає страшну пісню: «Тут усі голі, беззахисні! Тут немає ні співу церковного, ні дзвону Великоднього! Тут усі нагі й безпомічні!».

Часто ніби бачать, як стоїть вона на кормі дванадцятивесельного баркаса, а її сестри – лихоманки – сидять на місцях гребців, розкуйовджені, страшні й злі. Головне – їх не зачепити, не покликати, навіть ненароком не виказати себе, не показати свого страху – тоді вони поминуть.

Народ в уяві своїй поселив страшну хворобу цингу у далекі північні краї, а в товаришки приписав їй страшні лихоманки. Усе погане, недобре, неприємне, страшне – хвороби, недуги, напасті, голод – асоціювалися в народі з холодом, похмурою погодою, відсутністю вогню і сонця. Тому все погане жило далеко в холодних краях, де немає ні сонця, ні церков, і звідти приходило на слов'янські землі, приносячи біди і негаразди.

ЧУМА

Страшна хвороба, епідемії якої випустошували цілі села і містечка. Давні слов'яни персоніфікували духи хвороб, особливо ті, які найбільше дошкуляли, проти яких люди були безсилі. Поляки вважали, що чума їздить у двоколісному візку. В переказах лужичан вона з гуркотом їздить по вулицях опівночі на невидимій колісниці. В домі, біля якого зупиняється чума, буде покійник.

Наближаючись до міста чи села, чума точить свої стріли, і кого першого зустріне, – в того і вціляє, а потім вже заходить у місто чи село. Тому першими хворими бувають проїжджі або мандрівники. Як і відьми, чума може прибирати подобу кішки, коня, корови, птиці чи навіть мотка ниток; де вона показується – там виють собаки, туди прилітає ворона або сич і, сідаючи на дах, криком своїм віщують біду.

За повір'ями південних слов'ян, коли чума ходить, – півні хрипнуть і замовкають, а собаки втрачають здатність гавкати, виють лише та гарчать на непрошену гостю.

Українці в казках та переказах передають, що чума живе в тому краї, де немає ні собак, ні півнів, де не дзвонять дзвони церков, – у краї хмар зимових, на холодній півночі. За те, що чума відбирає у собак голос, ті переслідують її. Чума боїться собак, втікає від них, про це є в переказах: «…Селянин спав на копиці сіна. Пробудився від шуму і побачив величезну жінку в білих строях, з розвітреним волоссям, яка втікала від зграї собак. Вона скочила на драбину, вилізла до середини копиці та й почала дражнити собак. Ті гавкати не могли, тільки гарчали та вили. Селянин тихцем підкрався до чуми – він її відразу впізнав – і штовхнув з драбини ногою. Чума перескочила собак, посварилася кістлявим пальцем чоловікові, майнула швидко і щезла. Селянин дуже перелякався, і хоч залишився живим, нога в нього з того часу сіпалася…»

Півнячий крик і церковні дзвони визнані як цілющий засіб проти хвороб. Ще в народі вірять, що собака із своїм гострим зором і особливим тонким нюхом пізнає присутність нечистих духів, чує наближення чуми і смерті, кидається на них, як вірний сторож. Коли собака виє – вважають, це знак того, що вона бачить смерть.

У болгарів є перекази, що в давні часи кішка була старшою сестрою чуми і часто била її за лінощі та непослух. Тому чума не жаліє котів, вбиває їх, вони ховаються від неї за піч.

Коли була епідемія чуми, люди ховалися в помешканнях, не відчиняли вікон і дверей, тільки голод примушував їх виходити з осель. Чіпляли таблички, щоб обманути хворобу: «Приходь вчора», «Немає нікого вдома» і т. ін.

В Західній Україні, як ішла чума по селах, казали, що то – страшний гомін – поїзд чуми: сама морова діва в колісниці, а за нею всіляка нечисть у валці суне, хвороби та біси. Ніби з'являється страшний гомін у селах з гуркотом, шумом, виттям бурі.

Серби називали чуму куга. Уявляли її страшною кістлявою бабою.

За багатовікову історію Києва епідемія чуми неодноразово спустошувала місто. В літописах збереглися відомості про найбільші спалахи епідемій. Так, літописець писав у 1352 році: «Был мор силен, зело в Смоленске, и в Києве, и в Чернигове и во всей земле Русской смерть люта, и напрасна, и скора». В 1366 році морова язва знову спустошила Київ. Епідемії повторювалися в 1375, 1419, 1424, 1652 pp., a внаслідок спалаху з березня 1710-го по січень 1711 р. «…пуст город Киев остался».

Великий мор був під час російсько-турецької війни (1767 – 74 pp.). За період з 2 вересня 1770 по лютий 1771 р. померло від чуми в Києві близько 4000 чоловік. (Перед початком цього мору Григорій Сковорода гостював у Києві у брата, і його попередили Сили Небесні про загрозу смерті.