Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

— Легко! Я з цієї ролі й не виходжу, — пожвавішала я. — Але, гадаю, роль молоді на селі ти дуже сильно переоцінюєш. Хіба пощастить. Ну або дітей позбирати. Чи дідів-бабів, з тих, в кого ще є порох в порохівницях.

— Кхгмб! — пирхнув Серж. — Геріатрична Маланка. Божевільня номер вісім.

— Так, я попрошу! — розійшовся Борис. — Не хочеш, не роби. Хто тебе заставляє? Без тебе щедрувати будемо.

— Та ти шо. Щедрувальник мені знайшовся. А ну защедруй! Бодай одну пісню, ага! Давай, давай! Ось твоя сцена. Щедруй!

Борис швидко поклацав у мобільнику. І вже за мить почулися акорди піаніно, біти й приємні дівочі голоси: «Чи вдома-дома, пан господар, щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям, на здоров’я».

— Ось, прошу дуже, гурт «Правиця» — «Щедрівка»! Цією почнемо! — урочисто оголосив він. — А є ще «Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка!» Ну слухайте, це ж класика Леонтовича. Пропоную оцю брати на біс!

Борис розійшовся не на жарт.

— А закривати будемо… закривати будемо… О! «Ой, сивая та й зозуленька!» Точно.

Серж подивився на Бориса, як на божевільного.

— Бачу, до когось уже зозулька явно прилетіла, — буркнув Серж, розставляючи миски до холодильника.

Борис не зважав і сяяв, як новорічна ялинка.

— Залишилося знайти молодь і вперед!

— І добре б знайти того Мирона, — озвалася Цвіта, яка висловила бажання пити чай, тільки б не йти спати.

— Думаєш, він ще живий? — озвучила я те, про що подумала ще одразу за столом.

— А хтозна. Але знайти треба…

***

Тітка Мальва лягла спати. Коли баба Ганя прийшла на кухню, у нас уже повним ходом кипіла нарада. Ми утрьох і Цвіта четверта постановили, що мусимо виконати тітчині три бажання: відвезти її завтра до старої хати, влаштувати Маланку й водіння кози на селі й знайти Мирона. Інакше ходити нам нензами по цьому світу до кінця свого життя. Вирішили таки розпочати з пошуків Мирона, бо то була найтяжча задача.

— Ближні села по периметру — раз, два і три. Це якшо припустити, шо колись до клубу — через поле, через гай — пішки ходили, то оце наші основні геоточки, — Борис вивів карту села на екран свого мобільного.

— То шо ми мандрівним цирком шапіто зара хуторами й ближніми селами поїдем? Вибачте, перепрошуємо, знаємо, шо ви варите холодці, але нам треба конче, кров з носа, знайти Мирона такого-то, який триста літ тому назад приходив у село Ц. до клубу на танці й міг знатися з Мальвіною. Нормальні? Нас в дурку санітари заберуть. — На Сержа, очевидно, саме найшов ретроградний Меркурій, бо він тільки те й робив, що бурчав.

— Ну таке. Звучить трохи в стилі «піди туди, не знаю, куди, знайди того, не знаю, кого», — озвалася я.

— Ну, може, наберіть ту головиху вашу, вона ж мусить на оті різні з’їзди всія голів їздити? Може, вона по своїх каналах того Мирона проб’є? — запропонував Борис, розвертаючись до задумливої баби Гані.

— Ай, Борка, ну яка головиха, — баба Ганя махнула рукою, — буду людині перед святами голову морочити!

— Баб. Кажу, перестаньте боркати мені! — огризнувся Борис, ображений нівеляцією його шляхетного імени. — Ну вже скільки можна!

— Не буду, кажу, голову нікому морочити! Переб’ється без Мирона! — баба Ганя звучала дуже рішучо. — Вже, оно, темна ніч надворі!

А тоді щось у її погляді блиснуло, і вона встала зі стільця. Пройшлася від тумби до трюмо. Дістала з запраного квітчастого халата свого кнопочного мобільника, поправила хустку на голові і, набираючи пальцем комбінацію кнопок, цмакнула. Вже за кілька гудків ми всі почули:

— Чуєш, Семеновна, а оце діло одне до тебе є. З мене могорич!

***

Семеновна таки все порішала. Одразу після снідання наступного дня ми втрамбувалися в авто й повезли тітку Мальву до Мирона. Цвіта, вкрай невдоволена тим, що пропускає усе найцікавіше, суворо наказала мені спостерігати за всім на світі, а сама залишилася вдома ліпити з бабою Ганею вареники.

Вітер колихав сухе бадилля. Ми всі урочисто стояли край могили.

В атмосфері старого сільського кладовища мені здавалося, що безлисті дерева ростуть корінням угору, а кам’яні хрести підпирають сизе, порохняве небо. Тітка стояла — ні пари з вуст. У своєму анораку, тонких, коньячного кольору лайкрових пальчатках і чорних, абсолютно недоречних до погоди й місця окулярах від сонця, вона була схожа на багату вдову якогось італійського мафіозі. Запала мовчанка. Серж тулив до шиї комір куртки, відчайдушно прикриваючи своє адамове яблуко. Я стояла-хиталася, руки в кишенях, і жоден притянутий за вуха коментар чи слово не здавалося мені виправданим в епіцентрі цього кінематографічного, я навіть сказала б, сакрального моменту. На якусь мить мені здалося, що я вловлюю білий шум тітчиних думок, але ні, то був лише вітер.

«Смага Мирон Петрович» — було написано на табличці. «18.08.1934 — 28.03.2023. Вічна пам’ять».

Тітка нерухомо стояла по центру могили, «в ногах». Ми з братами вросли у землю нерухомими бовванами десь збоку. Ніхто не знав, що робити далі. Хвилина мовчання явно затяглася.

Борис першим зайорзав із увічливості: «Тітко, нам дуже шкода…»

Спершу нам здалося, що тітка не почула. Вона й надалі стояла немов заморожена.

Я намагалася за її темними окулярами від сонця побачити, як її щокою — можливо, саме зараз — спливає сльоза. Але сльози не було. Натомість була якась не відома нам, німа драма.

Ким був для неї цей Мирон-1934-року-народження-вічна-пам’ять? Чому вона так сильно хотіла його побачити через стільки років? Яку комірчинку пам’яті в її старечому серці займав він тихо донедавна, аж доки нога її не ступила з далекої канадської землі просто на старе сільське кладовище, до місця його могили в переддень Різдва?

Поки я перебирала в голові риторичні питання, тітка несподівано розморозилася.

— А то чого мені має бути його шкода? — сказала байдуже й тихо.

Ми зачаїлися. Кінематографічна цвинтарна стрічка набирала непередбачуваних обертів. Ми чекали, що буде далі.

Але далі нічого не було.

Тітка Мальвіна мовчки розвернулась і почуняла поміж могил геть, у напрямку до авто.

Ми ще якусь мить постояли на морозі, питально переглянулися, а тоді й собі тихою вервечкою, поміж могил, пішли на вихід. Бо вихід завжди є. Навіть із кладовища.

— Якась вона дивна, нє? — прокоментував Борис. — Сама ж за нього питала, а тут каже — байдуже мені, чого мені має бути його шкода! Якщо в них романтика колись була,