Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

— Поймеш тих жінок, — солідарно підсумував Серж, — ми ж навіть не знаємо, хто той Мирон. Раптом у неї на нього якийсь зуб!

— Просто ми справді нічого не знаємо. Щось відбувається, але десь глибоко всередині неї. Тому ми нічого не розуміємо, — поділилася своїми думками я.

Чоловіки — це такі люди, які прямісінько перед носом у холодильнику не побачать кетчупу або сметани, годі сподіватися, що їхнє око вгляне тонкий порух брови чи жест, який часто скаже набагато більше, аніж всі слова на світі. Брати не бачили й не розуміли нічого. Я бачила в тітці Мальві німий біль, але не розуміла його природи. Треба більше підказок, щоб розплутати цю головоломку, як сказала б Цвіта.

Тітка вже сиділа в авто, коли ми, живі, пройшли крізь браму Царства Мертвих. Село починалося вже аж ген там, у долинці, де в кожній хаті вже щось шкварчало, варилося на малому вогні, запікалося, тушкувалося, смажилося та присмачувалося.

Тричі гупнули по черзі дверцята мого авто — ми затрамбувалися й готові були їхати далі. Тітка Мальва задумливо дивилася у вікно.

— Ну що, поїхали? — стиха спитала я. — Підкажете, де хата?

— Їдь туди, як до контори, — озвалася тітка Мальва і зітхнула: — Це ж скільки років вже минуло…

***

Якби була весна, можна було б сказати, що все кругом поросло споришами й бур’янами. Але була зима.

А тому не видно було, що де поросло чи заросло біля старої хати тітки Мальви. Мерзлі грудки землі, вкриті снігом, землі, яка багато чула й бачила.

Тітка завмерла на подвір’ї перед старою хатою.

Ми, традиційно, теж не ворушилися. Чекали, доки тітка зробить свій перший крок. І вона зробила: дістала з кишені ключа, що вручила їй вранці баба Ганя, і пішла доріжкою, засипаною снігом, у напрямку сходів. Я дивилася, як позаду неї на снігу з’являються сліди, і думала: скільки оцих невидимих слідів навкруги біля цієї хати. Хто тут ходив колись, ще Мальвині баба й дід, батько і мати, може, й Мирон попід вікнами бував, якісь незнайомі нам жінки й чоловіки взимку приходили колядувати та щедрувати, а влітку могли сидіти на сходах і розглядати зірки, а потім ходили тут люди з-під Херсона і баба Ганя, яка відмикала, а тоді замикала все на ключ. Замикала місце, яке одночасно було й домом, і пусткою, і запитанням, і відповіддю, місце, що одночасно ховало в собі й таємниці, і сни, і тихі розмови, і невловних привидів минулого.

Тітка повільно піднімалася сходами.

Ми пішли слідом.

— О, шкрябачка для взуття! Кайф! — вигукнув Борис, руйнуючи сентимент миті, і взявся, як мала дитина, обшкрібати свої черевики і так і сяк.

Серж просто цмакнув і пройшов повз, демонструючи, що він вище за всі шкрябачки на світі.

Дерев’яна, пофарбована у блакитне веранда, через яку, очевидно, був далі прохід у глиб хати, дивилася на нас численними віконцями. Тітка повернула ключем у колодці. Клацнула металева клямка. У баби Гані точнісінько така ж у літній кухні на дверях стоїть. Хата відчинила нам свої двері й упустила всередину.

Металеве ліжко на веранді — літній варіант для сну. Стіл накритий клейонкою в сині квадратики. Відчиняємо наступні двері — темний коридор. Тітка несміливо ступає вперед, а ми за нею. Борис крутить головою і шукає щось очима. Нахиляється до мого вуха: «Цікаво, де золото?».

Я поблажливо хитаю головою. Борис стукає по стіні, що в коридорі, прикладає вухо, кудись вслухається. Присідає, мацає плінтус.

Серж закочує очі й шарпає на себе двері, що ведуть із коридора кудись — тільки б очі цього не бачили. Виявляється, двері з коридора ведуть у велику кімнату. Або ж на велику хату, як казала би баба Ганя. Кімната стоїть порожня, лиш на стіні висить вишита картина — вицвілі рожеві троянди на чорному полотні, а біля стіни — велика руда шафа.

Борис зазирає під картину, акуратно знімає її зі стіни і мацає пальцям картонну оббивку позаду. Розчаровано вішає картину назад.

Серж дивиться на нього, як на маленького Наполеона з палати номер п’ять.

Тітка заходить у велику кімнату з іншого боку, крізь ще одні двері, й озирається:

— Тут колись на стінах багато вишитих картин висіло, одна така гарна, моя улюблена, за мотивами пісні «Несе Галя воду», дівчина така файна із відром біля криниці й козак біля неї, як барвінок в’ється. А ще були кошенята в кошичку. І яскраві квіти… Нічого нема…

— Є вицвілі трояндочки! — радісно оголошує Борис.

Якби Серж міг зараз випустити зі своїх очей лазерні інфрачервоні промені, ними він спалив би Бориса на шкварку.

Я бачу, що Борис не встиг закінчити свою інспекцію простору на предмет панського золота, зокрема, бачу, як конозить йому ота велика шафа. Але він тримає себе в руках. При тітці вимацувати все підряд не сміє.

— А ще фотокарточки такі були на стінах. Як картина наче велика, у рамці дерев’яній, а під склом багато маленьких фотокарточок одна біля одної, ми картини ті не забирали із собою. Може, де викинули їх, кому потрібні усі ці чужі незнайомі люди?.. — зітхнула тітка й підійшла до шафи.

Борис напружився як струна.

Тітка Мальва відкрила шафу.

Борис витягнув шию в неї поза спиною.

Шафа виявилася порожньою. Якийсь пасок від квітчастої сукенки лежав. І стара ялинкова іграшка, несподівано. Так ми ще трохи походили напівпорожніми кімнатами, ліжка стояли в іншій, там же — невелика тумба. Схоже, що хата зовсім трішечки віджила, коли з’явилися в ній знову люди, але зараз не зберегла вже ані запахів, ані звуків. Суцільна порожнява.

Борис рипав-скрипав заслонками в грубі. Мацав дерев’яні віконні рами. Він вперто хотів щось знайти, а щось вперто не знаходилося. Поки тітка перебирала якісь дрібнички в старій кухонній шафці, побитій шашіллю, Борис встиг вимацати всю веранду, піднятися нагору й спуститися драбиною вниз із горища.

Тітка знайшла старі поіржавілі формочки для випікання печива: серце, квітку й зірку. Так зраділа, як дитина, довго крутила їх у руках, а тоді поклала собі до кишені. У коморі знайшла вишиті картини — котиків у кошику і Галю з коромислом. Не могла повірити своїм очам, почала метикувати, як же має забрати їх із собою до Канади. А тоді глянула на сходи, що вели на горище, і схвильовано видихнула:

— Мені ще туди треба.

— А там нічо нема, я вже там був! — безпосередньо