Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

— Я буду на вулиці! — шарпнув на себе двері Серж, якому вже явно підгоріли нєрви від Боркиної поведінки.

— Я маю забрати там дещо, — промовила тітка й полізла на горище.

Борисові очі загорілися, і він уже, було, простягнув свою ногу знову до драбини, але я спинила його, смикнувши за рукав, і білками витріщених очей донесла меседж про те, що іноді треба мати якусь елементарну повагу й дати старшій людині, яка через сорок років доїхала нарешті додому, час і спокій. Відтак ми з Борисом теж вийшли на вулицю, де застали Сержа, який обшкрябував свої черевики об металеву шкрябачку — і так, і сяк! — явно отримуючи від цього задоволення. Побачивши нас, він вдав, що розминає руки й ноги.

«Ну шоооо ви тааам? Чого мовчите?!» — дзенькнуло повідомлення від Цвіти.

Я негайно відстрочила відповідь, аби не томити дитя: «Поки нічого не ясно. У мертвого Мирона були. Зараз у хаті. Золота не знайшли:)».

«Я намагаюся випитувати все у баби Гані. Тримайте ж мене в курсі!» — негайно прислала Цвіта у відповідь.

Минуло добрих десять хвилин.

— Ну де вона там запропастилася? — нетерпляче зайорзав Серж, бо вже явно знудився, а тому дістав телефон і почав переглядати тіктоки дотепних вчителів англійської мови (насправді — ні, не дотепних).

— Вивчаєш жарти напам’ять? — підколов його Борис.

— Ебаут іт кант бі енд ленгвідж[1],— реготнув Борис.

— Бред оф сів кейбл![2] — Бориса вже було не зупинити.

Раптом він вкляк, витріщив очі від якоїсь страшної здогадки й підвів голову до даху хати.

— А шо як вона там повісилася?! — і Борис повернув до нас сповнені жаху очі.

— Кгхмгзб! — хрюкнув Серж нервовим сміхом. — Ти дурне? Людина в такому віці перлася три дні на перекладних в Україну, шоп тут повіситися?! Ти реально дурне.

— Піду гляну, — включила я голос розуму, але серце вже калатало від Борисових фантазій.

Я перелякано зайшла у хату.

— Тітко Мальво? — гукнула я.

У відповідь тиша. Але ж, мабуть, вона на тому горищі мене не чує.

— Тітко Мальво? — випхала я свою голову й носа у квадратний отвір горища.

І обледеніла.

Тітка Мальва незворушно, наче мумія, сиділа на якомусь куцому ослінчику, щоками її котилися сльози, а на колінах у неї звивалася велетенська чорна змія!

Мені закололо в п’ятах і потемніло в очах і тільки дивом я втрималася на тих сходах, щоб уже за мить, коли гаряча хвиля страху відхлинула мені від голови, зрозуміти. Змії не водяться взимку. Змії також не бувають волохатими. А на колінах у тітки — та сама її дівоча коса, яку колись давно вона відрізала на знак протесту перед від’їздом з України.

— Я знайшла її, — прошепотіла тітка, притискаючи свою косу до грудей, і шморгнула носом. — Я її знайшла.

***

Ми вступили в баби Ганіну хату аж по обіді. Тітка Мальва так і тримала свою косу в руках, Борис із Сержем здригалися щоразу, як дивилися на неї. «Воно ж як із фільмів жахів, слухай», — шептав мені Борис на вухо ще дорогою зі старої тітчиної хати до автівки. Баба Ганя, як побачила, сплеснула руками й швиденько перехрестилася тричі, приказуючи своє коронне «свят-свят-свят».

— Бачиш, Ганю, не дарма мені той сон снився. Дочекалася таки мене моя коса, дочекалася.

І тітка, в чому була, взута й одягнена, мовчки сіла за стіл.

— Так, хлопці, ану-но, біжіть врубайте ногу на холодець, бо баба вже не годна тим тузати. Отамо сокира лежить на віранді, а нога в мисці на кухні. Там на дворі пень стоїть, один рубає, другий збирає…

Борка витріщився на бабу Ганю, бо очікував, що вона ж його, найменшенького, зараз мала б якнайшвидше голубцями нагодувати, а не відправляти сокирою махати.

— Шо ти, Борка, на мени дивися, скажи спасібо, шо курці голову рубати не посилаю, а тіко ногу свинячу на холодець.

Борис шумно видихнув і пішов на веранду шукати сокиру. Серж поплентався на кухню й уже за мить вийшов звідти з синьою полив’яною мискою й ратицею, що стирчала з неї догори.

— Йдіть-йдіть, хлопці, а ми собі, дівчатка, тутай у хаті будем собі шось рихтувати, — баба Ганя підморгнула нам і витягнула шию подивитися, чи повиходили вже хлопці й чи зачинили за собою двері.

Я тим часом принесла з кухні маленькі келишки й лімончело, а також грейпфрутовий сік для Цвіти.

Баба Ганя сіла напроти тітки Мальви.

— Но, і шо будеш робила з тою косою? Може, спали її, га? Під холєру? Шо було, те було, га? І прахом сплило, чи як там кажуть?

Тітка Мальва смутно всміхнулася крізь сльози.

— Може, й спалю, Ганю. Але спершу мусіла поплакати собі над нею.

Ми випили своє лімончело. А тітка Мальва почала стиха говорити. Вона розказувала про те, як плакала на горищі своєї старої, порожньої хати, яка стільки років простояла пусткою, тримала свою косу й плакала отакими сльозами за молодістю, що минула, і мріями, яким не судилося здійснитися, і дорослим життям у чужій країні, яка так ніколи й не стала по духу своєю, про любов, яка була несправжньою, бо, виявляється, можна говорити одне, а робити інше, про рану, яка зарубцьовувалася роками, але тут, в Україні, знов почала кровити; про чоловіка, якого ніколи по-справжньому не любила, але за якого вийшла заміж, бо він теж був українцем і був господарем, а вона думала, що поруч із господарем буде їй добре, і прийде відчуття того самого дому… Про сина, з яким із пелюшок говорила українською, але який взяв і несподівано настільки асимілювався, що став канадійцем, і про внуків, які з українських слів знають тільки «добре» і «чому». Тітка плакала й говорила, що з моменту, як вона проти власної волі поїхала з України, все пішло не зовсім так, як хотілося і як мріялося…

Ми уважно слухали й не перебивали. Цвіта свердлила бабу Ганю дивним поглядом.

Баба Ганя м’ялася й комизилася на місці. Цвіта подивилася на бабу Ганю тим самим вчительським поглядом, який вона перейняла у свого тата, і прошипіла крізь зуби: «Ну ж бо!».

Я не розуміла, що відбувається.

Баба Ганя зітхнула. Повільно витягла із надр свого квітчастого халата якийсь папірець і простягнула його тітці Мальві. Та здивовано подивилася на папірчик і підвела на бабу Ганю заплакані очі.

— Що то є, Ганю? — стиха спитала.

— Письмо тобі, — стиха відказала баба Ганя й сховала погляд, — од Мирона.

Тітка Мальва закам’яніла.

— Ше тоді, як ви забралися вже