Читати книгу - "За крок до істини, Ірина Бондарчук"

Анна та Ігор стояли біля входу до старого сільського будинку, де за словами мешканців, востаннє бачили загадкового свідка. Будинок, що ховався серед густих дерев, виглядав покинутим, але все ж викликав відчуття тривоги.

— Ти впевнена, що він тут був? — запитав Ігор, кидаючи погляд на тріснуте вікно.

— Сусіди говорять, що бачили його кілька днів тому. Але щось сталося, і тепер він просто зник, — відповіла Анна, уважно оглядаючи будівлю.

Вони увійшли в будинок. Всередині було темно й сиро. Під ногами скрипіли дошки, а в повітрі відчувався запах цвілі. Перший поверх здавався пустим, але на столі у вітальні лежала розкрита газета, датована тижнем раніше. На полях були зроблені нотатки.

— Дивись, — прошепотіла Анна, вказуючи на напис: "Не довіряй їм. Вони всюди."

Ігор уважно придивився до газети. Нотатки були написані тремтячою рукою, наче автор поспішав. Поруч із газетою лежала зламана ручка і пошарпаний блокнот. Він розкрив блокнот, а там на кількох сторінках були лише три слова, повторювані знову і знову: "Вони спостерігають."

— Він боявся, — сказав Ігор. — Але кого?

Анна оглянула кімнату. Її увагу привернув старий телефон на комоді. Вона підняла слухавку і натиснула кілька кнопок, але лінія була мертва. Раптом у далекому кутку будинку почувся звук — наче щось упало.

— Ти це чув? — запитала Анна, напружено вдивляючись у темряву.

Ігор кивнув і дістав ліхтарик. Вони пішли на звук, який привів їх до кухні. На підлозі лежала розбита чашка, а поруч із нею — ключ. Він виглядав старим і був прив’язаний до шкіряного шнурка.

— Цікаво, від чого цей ключ? — запитав Ігор, піднімаючи його.

— Можливо, від якогось секрету, який він намагався приховати, — припустила Анна.

Раптом із коридору почувся скрип дверей. Вони обернулися і побачили, як прочинилися двері до підвалу. Анна й Ігор обмінялися напруженими поглядами, але мовчки вирушили вниз. Сходи були вузькими й стрімкими, а стіни вкривала павутина.

У підвалі панувала моторошна тиша. Лише в кутку виднівся старий стіл із лампою. На столі лежала карта місцевості, на якій хтось червоним маркером обвів кілька місць. Одне з них було їхнім поточним місцем перебування.

— Він щось шукав, — сказав Ігор, вказуючи на карту.

— Або ховався, — додала Анна. — Поглянь сюди.

Вона показала на щось, що було сховане під картою. Це був конверт із фотографією всередині. На фото було видно людину в капюшоні, що стояла на фоні того самого будинку, де вони зараз перебували.

— Це він? — запитала Анна.

— Можливо, — відповів Ігор. — Але хто його фотографував?

У цей момент вони почули глухий удар зверху. Хтось увійшов у будинок. Вони вимкнули ліхтарик і завмерли. Кроки ставали все ближчими, аж поки не зупинилися прямо над ними.

— Ми не самі, — прошепотів Ігор, стискаючи руку Анни. — Треба знайти вихід.

Анна показала на невелике віконце в стіні. Вони тихо пробралися до нього, відкрили і вилізли назовні. Як тільки вони опинилися на вулиці, то побачили, як світло в будинку почало гаснути.

— Хтось знав, що ми тут, — сказала Анна, важко дихаючи.

— І цей хтось не хоче, щоб ми знайшли свідка, — додав Ігор, стискаючи ключ у руці.

Вони вирішили оглянути карту, яку встигли сфотографувати телефоном. Один із позначених пунктів знаходився неподалік — стара каменярня. Їхні серця билися швидше, коли вони вирушили туди через темний ліс.

Дорогою Анна помітила дивні сліди на землі — глибокі, нерівні, наче їх залишив хтось, хто біг у паніці. Сліди вели до старого покинутого фургона. Усередині вони знайшли розкидані речі: фотографії, порваний лист, де читалося лише кілька слів: "Вони прийдуть. Не відкривай..."

— Тут був той самий чоловік, — сказала Анна, тримаючи лист у руках. — Але він залишив усе й побіг. Щось або хтось змусив його.

Ігор нахилився до коробки, що стояла в кутку фургона. Усередині була стара відеокасета без жодних позначок. Це виглядало, як ще одна частина головоломки.

— Нам треба знайти спосіб проглянути це, — сказав він. — Відчуваю, тут ховається щось важливе.

Світло ліхтаря почало згасати, і раптом у лісі пролунали кроки. Хтось наближався. Анна і Ігор завмерли, вдивляючись у темряву. Вони більше не сумнівалися — за ними стежать.

Вони швидко залишили фургон і побігли в напрямку каменярні. Щось у гілках над ними потріскувало, але вони не зупинялися. Нарешті, перед ними з’явилася каменярня — покинута, заросла мохом будівля з розбитими вікнами. Всередині було темно, але не менш моторошно.

Анна увімкнула ліхтарик, і його промінь освітив стіну, вкриту дивними символами. Це були ніби руни, перемішані зі словами, написаними латиною. Поруч на підлозі лежав зошит, в якому записки чергувалися з малюнками загадкових фігур.

— Це явно щось окультне, — сказала Анна, гортаючи сторінки.

— Може, це пояснює його страх? — припустив Ігор. — Але звідки він це знав?

У цей момент під ногами почувся скрип. Вони поглянули вниз і побачили, як під однією з плит відкривається таємний люк. Зсередини віяло холодом, а запах нагадував про щось давно забуте.

— Туди? — запитала Анна, вагаючись.

— У нас немає вибору, — відповів Ігор, обережно ступаючи на сходи, що вели вниз.

У тунелі було холодно і сиро. Стіни були вкриті старими написами, а підлога була вистелена слідами, що зникали в темряві. Попереду виднівся слабкий вогник, який ставав дедалі яскравішим. Анна й Ігор підійшли ближче і побачили камеру, в якій горіла свічка. На столі лежав щоденник із фотографією чоловіка — того самого, якого вони бачили на знімку.

— Це він, — прошепотіла Анна. — Але де він зараз?

Поруч із щоденником лежав папірець із кількома словами: "Хто знайде це, тримайтеся осторонь. Вони вже близько."

Раптом свічка згасла, і вони почули, як щось рухається в темряві. Анна схопила щоденник, і вони побігли назад, навіть не обертаючись. Щось невідоме гналося за ними, але вони встигли вибратися назовні і зачинили люк.