Читати книгу - "Гора між нами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він пальцем постукав по мікрофону, що стирчав з навушників.
— Мікрофон підхопив звук з вашого телефону, тому ми чули кожне слово. У такому крихітному літаку немає таємниць, — він хитнув головою у бік Ешлі.
Вона усміхнулася й теж постукала себе по навушниках, підтверджуючи його слова.
— Якщо хочете, можемо зачекати, — ще раз запропонував Ґровер.
— Ні-ні, все добре. Правда, — я енергійно захитав головою.
— Диспетчере, диспетчере, говорить борт один-три-вісім-браво. Дозвольте злітати, — промовив Ґровер у свій мікрофон.
За кілька секунд у наших навушниках почулося:
— Борт один-три-вісім-браво, зліт дозволяю.
— А цей GPS-прилад показує погоду? — поцікавився я.
Замість відповіді Ґровер натиснув якусь кнопку, і зображення на невеличкому моніторі змінилось і стало дещо схожим на те, що я бачив на великих екранах у терміналі. Розлога зелена пляма і далі упевнено наближалася.
— Просто чудова буря! Снігу буде чимало! — вигукнув Ґровер, поглянувши на екран.
Уже за дві хвилини ми були в повітрі, і літак швидко набирав висоту. Ґровер розмовляв з нами через мікрофон.
— Ми зараз вийдемо на висоту у три з половиною кілометри та пролетимо приблизно п’ятдесят миль на південний схід над долиною Сан-Хуан у бік озера Стробері. А щойно побачимо його — відразу повертаємо на північний схід, пролітаємо над природним заповідником у горах Юїнта і сідаємо в Денвері. Політ триватиме трохи більш як дві години. Тільки-но наберемо висоту, можете відстебнути ремені та вільно пересуватися салоном. За кілька хвилин стюардеси подаватимуть вечерю. Бажаю приємного польоту.
Авжеж, пересуватися. У банці сардин більше місця. А проте вечеря все ж таки була: з полички на дверцятах Ґровер витяг два пакетики смаженого мигдалю та передав нам, супроводжуючи свої дії піснею «Летітиму звідси» у власному виконанні.
— Бене! — раптом урвавши свою пісню, він погукав мене.
— Що?
— Ви давно одружені?
— Цього тижня буде п’ятнадцять років.
— А скажіть-но, тільки чесно, це й досі кльово чи вже набридло? — втрутилась Ешлі.
Ґровер розсміявся та відповів замість мене:
— Я одружений вже майже півстоліття, так що повірте моєму досвідові: з роками дедалі краще. Ні в якому разі не гірше. І не набридає. Я кохаю свою дружину навіть сильніше, ніж у день нашого весілля, хоча тоді, як я стояв спекотним липневим днем у весільному костюмі, мені здавалося, що дужче кохати взагалі неможливо.
— Плануєте щось особливе на річницю? — спитала мене Ешлі.
— Подарую квіти, відкоркую пляшку чудового вина та запрошу її на пляж дивитись, як розбиваються хвилі.
— Ви й досі даруєте їй квіти?
— Щотижня, — кивнув я.
Вона нахилила голову, підняла одну брову та увіп’яла в мене такий погляд, наче не вірить жодному моєму слову.
— Ви щотижня даруєте дружині квіти?
— Саме так.
— Ай молодець! — почулося від Ґровера.
— Які ж квіти вона любить? — спитала Ешлі тоном професійного журналіста.
— Орхідеї у вазонках. Та коли вони не квітнуть, я заходжу до квіткової крамниці коло моєї лікарні й купую що завгодно.
— Ви не жартуєте?
— Анітрішечки.
— Господи, та куди ж вона діває всі ті орхідеї? Лишень не кажіть, що викидає.
— Я побудував для неї оранжерею.
— Оранжерею? — знов брова вгору.
— Так.
— І скільки ж там рослин?
— Ну, востаннє, коли я рахував, було 257.
— Справжній романтик! — весело гаркнув Ґровер. — Ешлі, як ви познайомилися з вашим нареченим?
— У залі суду. Я писала статтю про судовий процес над однією зіркою в Атланті, він же представляв інтереси іншої сторони. Я взяла в нього інтерв’ю, а він запросив мене на побачення.
— Чудово! А які плани на медовий місяць?
— Італія. Двотижнева мандрівка — від Венеції до Флоренції.
Тут літак трохи труснуло.
— Суто з цікавості, пане…
— Ґровер, просто Ґровер.
— Добре. Ґровере, скільки ви маєте годин у повітрі?
Літак різко ліг на праве крило, а потім вирівнявся, від чого мій шлунок ледь не вискочив з рота.
— Вам, мабуть, цікаво, чи зможу я доправити вас на весілля і не врізатися в жодну гору дорогою?
— Ага.
Ґровер «помахав крилами» літака, очевидячки вихваляючись. Я зі страху вчепився в ручку над головою.
— Службу в армії брати до уваги?
— Без армії.
— Десь п’ятнадцять тисяч годин.
— А разом з армією? — Ешлі помітно заспокоїлася.
— Гадаю, до двадцяти.
Я відпустив ручку — пальці аж почервоніли від напруги.
— Ви як? Нормально? — весело спитав Ґровер.
Тут з-під його сидіння виліз пес, зручно влаштувався на колінах у свого господаря та почав роздивлятись нас через його плече. Енергії у цієї білки на стероїдах було хоч греблю гати — песик без упину крутився та щось там собі гарчав. Ноги по десять сантиметрів, зуби та хвіст — от і весь собака. Хоча поводився він так, наче вважав увесь літак за свою територію і навіть думки не припускав, що він тут не головний.
— Знайомтеся, це Танк — мій другий пілот.
— А в нього скільки годин у повітрі?
— Тисячі три чи чотири, — відповів Ґровер, хвильку поміркувавши.
Танк повернувся та почав уважно видивлятися щось попереду. Потім — вочевидь задоволений побаченим, — знову зник під сидінням.
Я трохи нахилився вперед, щоб роздивитися Ґроверові руки: великі, грубі, м’язисті, із сухою шкірою та великими суглобами. На пальці була потерта обручка: вона доволі вільно обіймала нижню частину пальця, але було зрозуміло, що через суглоб без мила її не зняти.
— А скільки ми летітимемо?
Він дістав з кишені срібного годинника та клацнув кришечкою (під нею була вицвіла фотографія вродливої жінки), потім поглянув на GPS і ще раз перевірив якісь прилади. Було видно, що він тут не новачок.
— Беручи до уваги боковий вітер, за дві години будемо на місці. — Він закрив годинника.
— Ґровере, а діти у вас є?
— П’ятеро. І тринадцятеро онуків.
— А ви часу не гаяли! — засміялась Ешлі.
— Аякже! Три сини та дві доньки. Наш молодший вже, мабуть, старший за вас. Бене, вам скільки років?
— Тридцять дев’ять.
— А вам, Ешлі?
— Хіба ви не знаєте, що не можна питати леді про її вік?
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гора між нами», після закриття браузера.