Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гора між нами 📚 - Українською

Читати книгу - "Гора між нами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гора між нами" автора Чарльз Мартін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 81
Перейти на сторінку:
мобілку до кишені. — Потім зателефоную. У вас відмінний слух — я й не підозрював, що в такому шумі можна щось почути.

Він пальцем постукав по мікрофону, що стирчав з навушників.

— Мікрофон підхопив звук з вашого телефону, тому ми чули кожне слово. У такому крихітному літаку немає таємниць, — він хитнув головою у бік Ешлі.

Вона усміхнулася й теж постукала себе по навушниках, підтверджуючи його слова.

— Якщо хочете, можемо зачекати, — ще раз запропонував Ґровер.

— Ні-ні, все добре. Правда, — я енергійно захитав головою.

— Диспетчере, диспетчере, говорить борт один-три-вісім-браво. Дозвольте злітати, — промовив Ґровер у свій мікрофон.

За кілька секунд у наших навушниках почулося:

— Борт один-три-вісім-браво, зліт дозволяю.

— А цей GPS-прилад показує погоду? — поцікавився я.

Замість відповіді Ґровер натиснув якусь кнопку, і зображення на невеличкому моніторі змінилось і стало дещо схожим на те, що я бачив на великих екранах у терміналі. Розлога зелена пляма і далі упевнено наближалася.

— Просто чудова буря! Снігу буде чимало! — вигукнув Ґровер, поглянувши на екран.

Уже за дві хвилини ми були в повітрі, і літак швидко набирав висоту. Ґровер розмовляв з нами через мікрофон.

— Ми зараз вийдемо на висоту у три з половиною кілометри та пролетимо приблизно п’ятдесят миль на південний схід над долиною Сан-Хуан у бік озера Стробері. А щойно побачимо його — відразу повертаємо на північний схід, пролітаємо над природним заповідником у горах Юїнта і сідаємо в Денвері. Політ триватиме трохи більш як дві години. Тільки-но наберемо висоту, можете відстебнути ремені та вільно пересуватися салоном. За кілька хвилин стюардеси подаватимуть вечерю. Бажаю приємного польоту.

Авжеж, пересуватися. У банці сардин більше місця. А проте вечеря все ж таки була: з полички на дверцятах Ґровер витяг два пакетики смаженого мигдалю та передав нам, супроводжуючи свої дії піснею «Летітиму звідси» у власному виконанні.

— Бене! — раптом урвавши свою пісню, він погукав мене.

— Що?

— Ви давно одружені?

— Цього тижня буде п’ятнадцять років.

— А скажіть-но, тільки чесно, це й досі кльово чи вже набридло? — втрутилась Ешлі.

Ґровер розсміявся та відповів замість мене:

— Я одружений вже майже півстоліття, так що повірте моєму досвідові: з роками дедалі краще. Ні в якому разі не гірше. І не набридає. Я кохаю свою дружину навіть сильніше, ніж у день нашого весілля, хоча тоді, як я стояв спекотним липневим днем у весільному костюмі, мені здавалося, що дужче кохати взагалі неможливо.

— Плануєте щось особливе на річницю? — спитала мене Ешлі.

— Подарую квіти, відкоркую пляшку чудового вина та запрошу її на пляж дивитись, як розбиваються хвилі.

— Ви й досі даруєте їй квіти?

— Щотижня, — кивнув я.

Вона нахилила голову, підняла одну брову та увіп’яла в мене такий погляд, наче не вірить жодному моєму слову.

— Ви щотижня даруєте дружині квіти?

— Саме так.

— Ай молодець! — почулося від Ґровера.

— Які ж квіти вона любить? — спитала Ешлі тоном професійного журналіста.

— Орхідеї у вазонках. Та коли вони не квітнуть, я заходжу до квіткової крамниці коло моєї лікарні й купую що завгодно.

— Ви не жартуєте?

— Анітрішечки.

— Господи, та куди ж вона діває всі ті орхідеї? Лишень не кажіть, що викидає.

— Я побудував для неї оранжерею.

— Оранжерею? — знов брова вгору.

— Так.

— І скільки ж там рослин?

— Ну, востаннє, коли я рахував, було 257.

— Справжній романтик! — весело гаркнув Ґровер. — Ешлі, як ви познайомилися з вашим нареченим?

— У залі суду. Я писала статтю про судовий процес над однією зіркою в Атланті, він же представляв інтереси іншої сторони. Я взяла в нього інтерв’ю, а він запросив мене на побачення.

— Чудово! А які плани на медовий місяць?

— Італія. Двотижнева мандрівка — від Венеції до Флоренції.

Тут літак трохи труснуло.

— Суто з цікавості, пане…

— Ґровер, просто Ґровер.

— Добре. Ґровере, скільки ви маєте годин у повітрі?

Літак різко ліг на праве крило, а потім вирівнявся, від чого мій шлунок ледь не вискочив з рота.

— Вам, мабуть, цікаво, чи зможу я доправити вас на весілля і не врізатися в жодну гору дорогою?

— Ага.

Ґровер «помахав крилами» літака, очевидячки вихваляючись. Я зі страху вчепився в ручку над головою.

— Службу в армії брати до уваги?

— Без армії.

— Десь п’ятнадцять тисяч годин.

— А разом з армією? — Ешлі помітно заспокоїлася.

— Гадаю, до двадцяти.

Я відпустив ручку — пальці аж почервоніли від напруги.

— Ви як? Нормально? — весело спитав Ґровер.

Тут з-під його сидіння виліз пес, зручно влаштувався на колінах у свого господаря та почав роздивлятись нас через його плече. Енергії у цієї білки на стероїдах було хоч греблю гати — песик без упину крутився та щось там собі гарчав. Ноги по десять сантиметрів, зуби та хвіст — от і весь собака. Хоча поводився він так, наче вважав увесь літак за свою територію і навіть думки не припускав, що він тут не головний.

— Знайомтеся, це Танк — мій другий пілот.

— А в нього скільки годин у повітрі?

— Тисячі три чи чотири, — відповів Ґровер, хвильку поміркувавши.

Танк повернувся та почав уважно видивлятися щось попереду. Потім — вочевидь задоволений побаченим, — знову зник під сидінням.

Я трохи нахилився вперед, щоб роздивитися Ґроверові руки: великі, грубі, м’язисті, із сухою шкірою та великими суглобами. На пальці була потерта обручка: вона доволі вільно обіймала нижню частину пальця, але було зрозуміло, що через суглоб без мила її не зняти.

— А скільки ми летітимемо?

Він дістав з кишені срібного годинника та клацнув кришечкою (під нею була вицвіла фотографія вродливої жінки), потім поглянув на GPS і ще раз перевірив якісь прилади. Було видно, що він тут не новачок.

— Беручи до уваги боковий вітер, за дві години будемо на місці. — Він закрив годинника.

— Ґровере, а діти у вас є?

— П’ятеро. І тринадцятеро онуків.

— А ви часу не гаяли! — засміялась Ешлі.

— Аякже! Три сини та дві доньки. Наш молодший вже, мабуть, старший за вас. Бене, вам скільки років?

— Тридцять дев’ять.

— А вам, Ешлі?

— Хіба ви не знаєте, що не можна питати леді про її вік?

1 ... 6 7 8 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гора між нами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гора між нами"