Читати книгу - "Гора між нами"

— А чому не можна двох? — поцікавився я.

— Федеральна авіаційна агенція так вважає.

— Тож це виходить, я переступаю закон? — всміхнулась Ешлі.

— Спочатку треба розібратися, що таке закон, — буркнув Ґровер.

— Тобто зі злітної смуги ми підемо не у термінал, а до в’язниці?

Ґровер розсміявся.

— Загалом, вони й не знають, що в мене пасажири, тому навряд чи на вас там чекає поліція. Ну а якщо чекає, то я скажу, що ви захопили мій літак, узявши мене в заручники, а потім позиватимуся на вас до суду.

— А, ну тоді добре.

— Цей літак не може швидко й високо літати. Так що мені не потрібен повітряний коридор — я літаю за правилами візуального польоту.

— А це як? — Мені стало цікаво.

— Ну, якщо я планую летіти, керуючись візуальними орієнтирами, то не маю оформлювати план польоту, тому я цього й не роблю. Тож скільки вам років, Ешлі?

— Тридцять чотири.

Ґровер кинув погляд на GPS-прилад.

— Чорти б узяли цей вітер! Буря йде чималенька! Добре, що я знаю, куди летіти, інакше точно загубилися б. Які ж ви обоє ще молоді, — зауважив він. — Маєте ціле життя попереду. Усе б віддав, аби стати знов тридцятирічним і мати мізки, що маю зараз.

Ми якось притихли. Настрій Ешлі помітно змінився, і мені стало ніяково — адже це через мене вона переступає закон.

— Та не переймайтесь аж так, — спробував заспокоїти нас Ґровер. — Це незаконно, тільки якщо вас упіймають. А ніхто вас не впіймає. Уже за дві години сидітимете в аеропорту та чекатимете на свій рейс, — він відкашлявся.

Крізь прозорий дах над моєю головою було видно нічне небо. Зірки висіли так близько, що, здавалося, їх можна було б торкнутися руками.

— Так ось, — знов почав Ґровер і кашлянув. Я ще відпочатку помітив кашель, а тепер прислухався пильніше. — Оскільки ми намагаємось обігнати бурю, що в нас ліворуч, а також зважаючи на ходовий вітер і брак кисню у мене в салоні, ми маємо триматися не вище від 4500 метрів, інакше у вас почне боліти голова.

— Відчуваю, що тут має бути якесь продовження, — буркнула Ешлі.

— Ага, продовжую: тримайтеся, попереду в нас гори Юíнта.

— Чиї гори?

— Це ділянка зовсім диких гір у хребті Юїнта. Найбільший за довжиною — із заходу на схід — хребет на континенті. Тут близько 1,3 мільйона акрів земель, на які не ступала людська нога. Ну, звісно, ступала, але рідко. На рік тут випадає близько 12—18 метрів снігу, деінде навіть більше. А ще тут понад сімсот озер — чудові місця для рибалок та мисливців.

— Важкоприступні місця.

— Дивилися фільм «Єремія Джонсон»?[13]

— Один з моїх улюблених.

— Його знімали просто отут, — з усмішкою він показав униз.

— Що, правда?

— Щирісінька правда.

Літак почало відчутно кидати. Шлунок намагався вирватися на волю.

— Ґровере, а ви у парках розваг ніколи не каталися на таких атракціонах, що жбурляють людину в усі боки, але нікуди не їдуть?

— Катався. — Він сильно нахилив ручку штурвала до свого лівого коліна.

— Я називаю їх блювальними стільцями. У нас що, буде саме такий атракціон?

— Та ні. Швидше «американські гірки». Вам сподобається. — І він утупився у вікно.

Ми вчинили так само. З-під крісла знову виліз собака.

— У центральній частині масиву створили національний парк, тобто туди не можна дістатися ніяким моторним транспортом. Ця територія — радше Марс, аніж Земля, бо туди важко дістатись, а ще важче звідти вийти. Якщо пограбуєте банк, тікайте сюди, тут вас точно не знайдуть.

— Ділитеся досвідом? — засміялась Ешлі.

— Без адвоката не відповідатиму! — розсміявся чоловік і знов закашлявся.

— Ґровере! — погукав я.

— Що?

— А як далеко зараз видно?

— Гадаю, кілометрів на сто двадцять.

Озирнувшись, я не побачив на землі жодного вогника.

— Часто ви тут літали?

— Разів сто чи й більше.

— І могли б пролетіти навіть із заплющеними очима?

— Хтозна.

— Добре. Бо таке відчуття, що ми от-от почнемо дном торкатися цих шпилів.

— Та ні, до них метрів тридцять, — пожартував він. — Але якщо ви й далі так на них дивитиметеся, то ялинки почнуть вам очі колоти.

Ешлі засміялась, а Ґровер дістав з кишені коробочку антацидних[14] льодяників, закинув до рота два та знов кашлянув. Іще за хвилину він прикрив рукою свій мікрофон і відригнув.

— Слухайте, Ґровере, я стосовно ваших проблем із серцем. Чи давно вже ви кашляєте та їсте антациди, як цукерки?

Він потягнув на себе ручку штурвала, і літак почав набирати висоту, злітаючи над плато між двома високими горами. Ліворуч у небі висів місяць, заливаючи своїм сяйвом світ, щільно вкритий білою ковдрою. Ґровер помовчав, а потім зауважив:

— Яка ж краса, еге ж?

— Просто нереальна, — погодилась Ешлі.

— Док, я минулого тижня був у свого кардіолога, — зрештою відповів Ґровер на моє запитання. — І він прописав мені ці льодяники.

— А кашель тоді вже був?

— Був. Саме через нього дружина й відрядила мене до лікаря.

— Вам зробили кардіограму?

— Так. Усе в нормі.

— Слухайте, я вам наполегливо радив би піти до нього знову. Може, нічого немає, але треба переконатися.

— Ви так думаєте?

— Нехай вас іще раз оглянуть, добре?

— Гаразд, док. Я дотримуюся простих правил у житті, й одне з них — роби свою справу. І я прислухаюся до людей, які знаються на власній справі.

— Обіцяєте, Ґровере? Ви сходите до лікаря?

— Завтра навряд чи матиму час, але до середини тижня вирвуся. Згодиться?

— Згодиться. Тільки обов’язково сходіть цього тижня.

— Ґровере, розкажіть про свою дружину, — урвала нас Ешлі.

Якийсь час він мовчав. Літак чітко обходив височенні гори, майже облизуючи схили.

— Дівчина з Середнього Заходу[15]. Коли ми побрались, я не мав анічогісінько, крім кохання, мрій та пристрасті. Вона подарувала мені дітей. Не кинула мене, коли я втратив усе. Підтримала й була поруч. І вона — найвродливіша жінка на планеті.