Читати книгу - "Я не хочу повертатись , Віктор Харон"

Небо потемніло зненацька. Анна стояла біля вікна, дивлячись, як хмари насуваються на гори, мов важка ковдра. Вітер завивав, гойдаючи сосни, а перші краплі дощу вже били по шибках. Вона згадала слова місцевих про осінні бурі в Карпатах — короткі, але люті. Їй стало трохи тривожно, але хата здавалася міцною, а запас дров у кутку додавав упевненості.

Та коли грім розірвав тишу, а дощ посилився, Анна зрозуміла, що недооцінила стихію. Вітер штовхав двері, ніби намагаючись їх вибити, а світло в хаті раптово згасло — мабуть, десь обірвало лінію. Вона запалила свічку, але полум’я тремтіло від протягів, кидаючи химерні тіні на стіни.

Анна закуталася в ковдру й сіла ближче до каміна, коли раптом почула стукіт у двері — гучний, наполегливий. Вона здригнулася, але встала й підійшла до порога.
— Хто там? — крикнула вона, намагаючись перекричати шум бурі.

— Юрій, — долинув знайомий голос, приглушений вітром. Анна швидко відчинила двері, і він увійшов — мокрий до нитки, з капюшоном, що злипся від дощу. У руках він тримав ліхтар, який кидав тьмяне світло на його обличчя.

— Ти що тут робиш? — спитала вона, зачиняючи двері за ним.

— Перевіряв ліс, коли буря почалася, — відповів він, струшуючи воду з куртки. — Побачив, що в тебе світла немає. Думав, можеш злякатися.

Анна здивовано глянула на нього. Вона не чекала, що хтось — тим більше він — турбуватиметься про неї.
— Я в порядку, — сказала вона, хоч голос видав легке тремтіння. — Але… дякую. Заходь, зігрійся.

Юрій кивнув і сів біля каміна. Анна додала дров, і вогонь загудів, пожираючи сухе дерево. Вона принесла рушник і простягла йому, намагаючись не дивитися, як краплі стікають із його волосся на шию. Він подякував тихим "hm" і витер обличчя.

Тиша між ними була не незручною, а якоюсь природною, перериваною лише тріском вогню й шумом дощу за вікном. Анна сіла навпроти, обхопивши коліна руками.
— Часто таке буває? — спитала вона, киваючи на бурю.

— Кожної осені, — відповів Юрій, дивлячись у вогонь. — Але до цього звикаєш.

Вона кивнула, відчуваючи, як тепло каміна повільно розслабляє її. Раптом Юрій заговорив сам:
— А ти? Звикла до бур у місті?

Анна всміхнулася, здивована його питанням.
— У місті бурі інші. Більше шуму, менше тиші. Там я ховалася від них за картинами.

Він глянув на неї — уважно, ніби намагався зрозуміти щось більше.
— А тут?

— Тут… не знаю, — зізналася вона тихо. — Я думала, що зможу малювати знову, але поки виходить погано.

Юрій мовчав, але його погляд не відводився. Потім він кивнув, ніби прийняв її слова до відома.
— Інколи треба просто почекати, — сказав він. — Час сам усе розставить.

Анна не відповіла, але його слова зачепили її — прості, але глибокі. Вони просиділи біля вогнища ще годину, ділячись короткими фразами про ліс, місто, дрібниці. Впервые за довгий час вона засміялася — щиро, коли Юрій розповів, як одного разу ганявся за зайцем, що вкрав його рукавицю.

Коли буря вщухла, він встав.
— Пора йти, — сказав він. — Світло скоро дадуть.

— Дякую, що прийшов, — сказала Анна, і її голос був теплішим, ніж вона планувала.

Юрій кивнув, але перед тим, як вийти, затримався на порозі.
— Якщо що, я недалеко, — кинув він і зник у темряві.

Анна стояла біля дверей, слухаючи, як стихають його кроки. Її серце билося трохи швидше, ніж мало б, і вона не могла пояснити чому.