Читати книгу - "Я не хочу повертатись , Віктор Харон"

аступного дня Анна прокинулася з новим відчуттям — легким, ніби буря змила частину того вантажу, що тиснув на неї. Вона згадала вечір із Юрієм: його тихий голос, стриману усмішку, тепло вогнища. Щось у ній змінилося, і вона вирішила не боротися з цим.

Вона сіла за стіл, витягла блокнот і почала малювати. Цього разу не пейзаж, а його — Юрія. Її рука рухалася швидко, впевнено, ніби пам’ять сама вела олівець. Обриси його обличчя — різкі вилиці, темні брови, легкий вигин губ — лягали на папір легко, як дихання. Вона додала тіні під очима, натяк на бороду, скуйовджене волосся. Це був не просто ескіз — це був портрет, перший за довгий час, який вона хотіла закінчити.

Анна відклала олівець і довго дивилася на малюнок. Їй подобалося, як він вийшов — живий, справжній. Але водночас вона відчула дивне хвилювання. Чому саме він? Чому її рука вибрала його обличчя, а не безпечний пейзаж? Вона сховала блокнот у шухляду, ніби боялася, що хтось побачить її секрет.

Того ж дня вона пішла на прогулянку, сподіваючись випадково зустріти Юрія. Їй хотілося подякувати ще раз — чи, може, просто почути його голос. Але ліс був порожній, і лише вітер шелестів у гілках. Анна дійшла до річки й сіла на той самий камінь, де малювала минулого разу. Вона згадала їхню розмову, його короткі, але влучні слова. "Час сам усе розставить," — сказав він. Може, він мав рацію?

Сонце вже сідало, коли вона почула кроки. Підняла голову й побачила Юрія — він ішов берегом із невеликим мішком на плечі. Побачивши її, він зупинився.
— Знову малюєш? — спитав він, киваючи на її порожні руки.

— Ні, просто думаю, — відповіла вона, усміхаючись. — А ти?

— Збирав гриби, — сказав він, піднявши мішок. — Хочеш?

Анна засміялася.
— Не відмовлюся, якщо посмажиш.

Він глянув на неї з легким подивом, але потім кивнув.
— Тоді ходімо, — сказав він і рушив уперед.

Вона пішла слідом, відчуваючи, як її серце б’ється трохи сильніше. Вони дійшли до його хати — невеликої, але затишної, з димом, що вже йшов із комина. Юрій розпалив плиту, а Анна сиділа за столом, спостерігаючи, як він вправно чистить гриби. Вони говорили мало, але тиша між ними була теплою, як вогонь у печі.

Коли гриби були готові, вони їли прямо з пательні, сміючись, коли Анна обпекла язик.
— Ти не вмієш чекати, — пожартував Юрій, і його очі вперше за весь час заіскрилися.

— Може, й ні, — відповіла вона, дивлячись на нього довше, ніж варто було.

Вона пішла додому вже в сутінках, із відчуттям, що щось у ній оживає. Але портрет залишився в шухляді — вона ще не була готова показати його навіть собі.