Читати книгу - "Пробудження Лол В. Штайн"

Остаточне поселення подружжя, його впевнена позиція, гарний будинок, достаток, діти, спокійна розміреність ходи Лол, суворість її сірого плаща, її похмурі сукні в стилі тих часів — чи все це не могло вказувати на те, що вона вже назавжди вийшла зі своєї болючої кризи? Я не знаю. Але факт є фактом — ніхто не звертався до неї впродовж цих тижнів блаженного блукання містом, ніхто.

Чи впізнала вона когось у С. Тахла? Крім, хоча й непевно, жінки перед її будинком того сірого дня? Не думаю.

Я бачив, коли стежив за нею, — залишаючись схованим від неї — що вона іноді усміхалася деяким обличчям, або, принаймні, так можна було подумати. Але ця чарівлива усмішка Лол, незмінна самодостатність її усмішки мала таку дію, що люди йшли далі не інакше ніж усміхаючись і собі. Вона мала такий вигляд, ніби глузувала з себе та з інших, трохи знічена, але потішена тим, що знаходиться по той бік широкої ріки, яка відділяє її від мешканців С. Тахла, з того боку, де вони не були.

Так Лол В. Штайн знову опинилася у С. Тахла, своєму рідному місті, у тому місті, яке вона знала напам’ять, не маючи нічого, жодного знаку, що свідчив би про це знання в її власних очах. Вона впізнавала С. Тахла, впізнавала своє місто безперестанку й через те, що пізнала його дуже давно, і через те, що пізнала його напередодні, але без доказів на підтвердження того, вона була відштовхнута цим містом кожного разу — м’яч, попадання якого завжди було однаковим; залишаючись самотньою, вона почала впізнавати менше, потім — інакше, вона почала повертатися день за днем, крок за кроком до свого не-знання С. Тахла.

Цей куточок у світі, де гадають, що вона пережила свій минулий біль, той удаваний біль, стирається помалу з її пам’яті у своїй матеріальності. Чому саме це місце, а не інше? У якому б місці не знаходилася Лол — вона там ніби вперше. Незмінної дистанції спогадів вона вже не має — вона там. Її присутність робить місто чистим, невпізнанним. Вона починає крокувати в розкішному палаці забуття С. Тахла.

Коли вона поверталася у свій дім — Жан Бедфорд про це свідчив у присутності Татіани Карл — вона знов займала місце в тому порядку, який вона сама там установила, вона була радісна, так мало втомлена, ніби щойно прокинулася, вона ліпше зносила своїх дітей, вона ще більше знічувалася перед їхньою волею, бралася навіть, сперечаючись зі служницями, захищати їхню незалежність, підтримувати їхні вибрики, їхнє зухвальство по відношенню до неї, вона вибачала їх завжди; ті маленькі запізнення, які вранці вона не змогла б навіть помітити без страждання, невеличкі відхилення від розпорядку, незначні помилки в нагромадженні її порядку — вона їх ледве помічала після своїх прогулянок. До того ж, вона почала говорити про цей порядок зі своїм чоловіком.

Вона сказала йому якось, що, мабуть, він мав рацію, коли говорив, що цей порядок не був більше таким, яким вони його потребували, — вона не сказала чому — можливо, що вона змінить його, трохи згодом. Коли? Згодом. Лол не уточнила.

Вона говорила кожного дня, так ніби то було вперше, що вона гуляла там чи там, у якому кварталі, але вона не повідомляла про жодну, навіть найнезначнішу подію, при якій вона була б присутня. Жан Бедфорд вважав природньою стриманість своєї дружини щодо її прогулянок. Адже ця стриманість огортала всю поведінку Лол, усяку її дію. Її судження були рідкістю, її оповіді — не існували. Задоволення Лол, щоразу більше, чи не свідчило воно про те, що вона не знаходила нічого ні гіркого, ні сумного в місті своєї юності? Це було головне, так, певно, вважав Жан Бедфорд.

Лол ніколи не говорила про покупки, які вона могла б зробити. Вона ніколи їх і не робила під час своїх прогулянок. І про погоду також вона ніколи не говорила.

Коли йшов дощ, усі її близькі знали, що Лол чатувала на вияснення за вікнами своєї кімнати. Я гадаю, що вона мала знаходити там, у монотонності дощу цей інший край, одноманітний, бляклий, та прекрасний, більш привабливий для її душі, ніж будь-який інший момент її нинішнього життя, цей інший край, який вона шукала, відколи повернулася до С. Тахла.

Зазвичай ранки вона цілком присвячувала своїй оселі, своїм дітям, відправленню цього такого суворого порядку, який лише вона одна мала силу та вміння встановити, але коли йшов надто сильний дощ, щоб виходити, вона ні за що не бралася. Така її господарська лихоманливість — вона намагалася не надто показувати це — повністю розсіювалася, коли вона виходила, або мала виходити, навіть якщо ранок був важким.

Що робила вона в ці години протягом десяти років, що передували? Я запитував у неї. Вона не зуміла чітко сказати мені, чим займалася. У ці самі години в Ю. Бриджі, може, вона нічого не робила? Нічого. Але крім цього? Вона не могла пояснити як саме — нічого. Це було пов’язане з тим, що було за вікнами? Можливо, також, так. Але не тільки.

Ось, що я думаю.

Думки, цілий рій думок, всі однаково уражені безплідністю, щойно прогулянка скінчується — жодна із цих думок ніколи не перетинала порогу її дому — приходять до Лол В. Штайн, поки вона ходить. Можна сказати, що це машинальне переміщення її тіла, яке змушує здійматися їх в усій сукупності у невпорядкованому, неясному, благодатному русі. Лол приймає їх із задоволенням і з однаковим подивуванням. Повітря вривається до будинку, тривожить її, виганяє її. Думки приходять.

Думки, що народжуються та відроджуються, щоденні, весь час одні й ті самі, такі, що приходять у метушні, отримують життя та дихання в пустельному всесвіті, у межах якого панує порожнеча і серед яких одну, одну єдину, вдається з часом, вже наприкінці, прочитати та побачити трохи краще за інші, вона тривожить Лол трохи більше, ніж інші та зрештою затримує її увагу…

Той бал, давній бал, тремтів удалині — він був лише уламком, викинутим на берег океану, нині спокійного, серед цього дощу, у С. Тахла. Татіана пізніше, коли я їй це сказав, розділила мою думку.

— Тож саме через це вона прогулювалася, щоб краще думати про той бал.

Бал помалу оживає, тремтить, чіпляється до Лол. Вона відігріває його, захищає, живить, він росте, постає зі своїх складок,