Читати книгу - "Пробудження Лол В. Штайн"

Вона входить туди.

Вона входить туди щодня.

Пообіднього світла днів того літа Лол не бачить. Вона потрапляє до штучного, чарівливого світла балу Т. Біч. І в цьому замкненому просторі, що навстіж розкривається перед одним її поглядом, вона знову розпочинає минуле, вона наводить там лад, у тій своїй справжній домівці, вона прибирає її.

Розпусна хитруха, каже Татіана, певно, вона завжди думала про одне й те саме. Я думаю так само, як і Татіана.

Я пізнаю Лол. В. Штайн у єдиний спосіб, у який я можу пізнати, — через кохання. Саме через це пізнання я дійшов до такої думки: у численних формах балу в Т. Біч саме розв’язка тримає увагу Лол. Це конкретна мить завершення, коли з нечуваною брутальністю з’являється вранішня зоря і відділяє її від пари, яку утворили Майкл Річардсон та Анн-Марі Штреттер, назавжди, завжди. Кожного дня Лол усе далі й далі просувається у відбудовуванні цієї миті. Їй навіть вдається ледь уловити її приголомшливу швидкість, розкласти її по поличках, розбити її на секунди в надзвичайно нетривкій непорушності, у якій криється, разом із тим, її нескінченна благодать.

Вона прогулюється знову. Вона бачить усе чіткіше, все ясніше те, що вона хоче бачити. Те, що вона відновлювала, — це кінець світу.

Вона бачить себе — і ось у чому полягає її істинна думка — у тому самому місці, у цьому кінці, завжди, у центрі трикутника, у якому зоря та вони двоє довічно залишаються складовими: вона щойно побачила цю зорю, у ту мить, коли вони двоє її ще не помітили. Вона — вже знає, вони — ще ні. Але вона безсила завадити їм дізнатися. І все розпочинається знов.

У цей конкретний момент одна річ, — але яка? — мала бути випробувана, але не була. У цей конкретний момент Лол тримається, розтерзана, не маючи голосу, щоб покликати на допомогу, без аргументів, без доказів нікчемності цього дня перед лицем цієї ночі, вирвана й пронесена від зорі до їхньої пари у впорядкованому та марному сум’ятті всього її єства. Вона — не Бог, вона — ніхто.

Із цією усмішкою Лол звертається, звісно, до цієї хвилини свого життя, про яку вона думає. Наївність можливого болю чи навіть якогось смутку від неї відійшла. Від цієї хвилини лишається тільки її чистий час, що має білість кістки.

І це починається знов: зачинені, наглухо запечатані вікна, бал, оточений стіною свого нічного освітлення, має вміщувати їх, усіх трьох, і лише їх. Лол у цьому впевнена: разом вони б могли бути врятовані від приходу іншого дня. Іншого. Щонайменше.

Що відбулося б? Лол не заходить далеко в тому невідомому, до якого веде ця мить. Вона не має жодного спогаду, навіть уявного, вона не має жодного уявлення про це невідоме. Але ось, що вона думає — вона мусила проникнути туди, саме це їй потрібно було зробити, що це могло б бути назавжди, для її голови, для її тіла, їхній найбільший біль і їхня найбільша радість, що переплелися й переплуталися в усьому, навіть у своєму визначенні, що стало суцільною, але неназваною нестачею одного слова. Я люблю думати, адже я люблю її, що Лол є мовчазною в житті тому, що вона повірила — простір блискавки — що це слово могло існувати. Але через його не-існування вона мовчить. Це могло бути слово-відсутність, слово-діра, розрита в центрі ямки, ямки, в якій усі інші слова могли бути поховані. Його неможливо було б сказати, але його можна було б змусити зазвучати. Величезне, нескінченне, порожній гонг, воно б затримало тих, хто захотів піти, воно б їх переконало в неможливому, воно б заглушило їх до всіх інших слів, крім себе самого, одним махом воно б назвало їх усіх, їх, майбутнє та мить. Будучи відсутнім, створюючи простір нестачі, це слово псує всі інші, заражає їх, це відбувається так само, як із мертвим собакою на пляжі опівдні, ця діра плоті. Як вони були знайдені, інші слова? Серед секонд-хенду яких пригод, паралельних пригоді Лол В. Штайн, задушених у зародку, затоптаних і знищених — о! — що є в цьому, крім кривавих не-завершеностей, нагромаджених уздовж горизонтів, і серед них, це слово, яке не існує, все ж таки там знаходиться: воно чекає на вас на поворотах мови, воно вам кидає виклик — воно ніколи не служило — викликати його, змусити з’явитися за межами його царини, проколотої з усіх сторін, через яку витікають море, пісок, вічність того балу у кінофільмі Лол В. Штайн.

Вони, здивовані, дивилися, як проходять скрипалі.

Потрібно було оточити стінами цей бал, зробити з нього цей корабель світла, на борт якого кожного дня сходить Лол, але який залишається там, у цьому неможливому порту, назавжди приякорений і готовий залишити, зі своїми трьома пасажирами, все це майбутнє, у якому Лол В. Штайн тепер тримається. У деякі рази він має в очах Лол той самий порив, що і в перший день, ту саму фантастичну силу.

Але Лол поки ще не є ні Богом, ні особистістю.

Він би зняв із неї її чорну сукню повільно, з цього часу він би зробив великий етап подорожі, який було б подолано.

Я бачив Лол роздягнуту, поки ще невтішну, невтішну.

Для Лол є неможливим думати про те, що вона буде відсутня в цьому місці, де було здійснено цей вчинок. Цей вчинок не було б здійснено без неї: вона є з ним плоть до плоті, форма до форми, її очі прикуті до його трупа. Вона народжена, щоб бачити його. Інші народжені, щоб померти. Цей вчинок без неї, яка б могла його бачити, він умирає від спраги, він виснажується, він падає, а Лол перетворюється на попіл.

Видовжене та худе тіло іншої жінки з’явилося б помалу. І в прогресії чітко паралельній та зворотній, Лол була б заміщена нею біля чоловіка з Т. Біч. Замінена цією жінкою з точністю до подиху. Лол стримує цей подих: тією мірою, якою тіло жінки являється цьому чоловікові, її тіло стирається, стирається — о насолода — зовсім, геть із цього світу.

— Ти. Ти одна.

Це дуже вповільнене зривання сукні з Анн-Марі Штреттер, це знищення оксамиту її власної особистості, Лол ніколи не могла довести до кінця.

Те, що відбулося між ними, після балу, поза межами її присутності, гадаю, Лол про це ніколи не думає. Хай би він і поїхав назавжди, якщо вона про це думала, після їхнього розриву,