Читати книгу - "Юпітер у Леві, Olha Alder"

За звичкою я вранці зайшов у кафе за кавою і виявив нудьгуючого Чхве І Джина за касою. Мені захотілося відкрутити цьому хлопцю голову.

— Кава! — Я сказав незадоволено і притулився до стійки. — За ваш рахунок. — Додав тихіше, але все ж таки досить чутно.

Мій голос поглинув ревучий шум кавомашини. Я дивився в телефон, ніжно гладячи великим пальцем новий номер у книзі контактів.

— Взагалі-то, — тінь Чхве І Джина раптом загрозливо нависла надо мною. Я підвів голову і зіткнувся з його палаючим роздратуванням поглядом. — Це я маю бути ображений. Ви кинули мене. Покинули. Я не зміг вас дочекатися, перш ніж мене викликали на іншу роботу.

— Вас викликав батько. — Я погасив екран і вирівняв спину, намагаючись зрівнятися зі зростом Чхве І Джина, але він все ж таки був трохи вищим.

— Значить, ви приходили. — Він схрестив руки на грудях. — Чому так пізно? Ви ж недалеко живете.

— Та звідки вам знати, де я живу?! — Я теж прийняв захисну позу.

І Джин зніяковів і трохи опустив голову вниз:

— Я просто завжди уважно вас чекав і бачив, як ви виходите з двору сусіднього будинку. Там закритий провулок, значить… У вас там дім.

— Це переслідування, я дзвоню в поліцію. — Говорячи, я хвацькував, але навіть не активував екран телефону.

— Вибачте, гаразд…

Я махнув рукою, спускаючи пару.

— А де ви були, якщо так довго добиралися? — Він все ж таки не втримав цікавості, а я не втримав хвастощів.

— В готелі. Мені оплатили дводенний відпочинок.

— Від роботи?

— Подарунок Кім У Шика.

Сяйво на обличчі рудого котика згасло. Я майже бачив, як поникли його неіснуючі кошачі вушка:

— А як же ви познайомилися, якщо не встигли в кафе?

— Під машину кинувся.

— Мін Су~щі! — Він схопив мене за руку. — Не можна ж бути таким зухвалим!

Я вирвався з хватки й махнув головою в бік затихлої кавомашини:

— Давайте каву, так і буде, я розплачуся.

З незадоволеним виразом обличчя І Джин протопав за моїм гарячим мак'ято.

— Сподіваюся, ви не кидалися під машину?

Я заплющив очі:

— Ні. Я збираюся прожити довге життя в удалому шлюбі.

Я сидів у кафе, дивлячись у вікно і потягуючи каву через трубочку. Люди приходили, сміялися і йшли. Вони замовляли тістечка, пиріжки й літри кави, яку тягнули нагору. Мене вабив 21 поверх будівлі, хоча я знав, що сьогодні Кім У Шик не в офісі.

На першому побаченні я не зміг підібрати коректних слів, щоб запитати, навіщо йому тростина для ходьби, але це питання мене хвилювало.

Екран телефону засвітився, і я побачив сповіщення, що спливає: “Як ваші справи?”

Мої справи завжди чудові. І в мене все добре.

Але рука так відповісти в мене не піднялася.

Відправником повідомлення був Кім У Шик.

Розпливаючись у посмішці, я вже хотів узяти телефон у руки, але пробігаюча повз мене хвиля енергії змахнула телефон повітрям.

Я завмер. Телефон не можна змахнути просто фартухом, що розвивається!

Він падав у сповільненому фільмуванні. І я чув у сповільненому зніманні удар і звук, що розбігалися по екрані тріщини.

Моє серце стиснуло, і я не міг навіть вдихнути.

— Ні! — Я навіть не помітив, як кинувся на підлогу, збиваючи шкіру на кісточках пальців. Але все було даремно. Екран був зіпсований, і по ньому бігали мерехтливі сині вогники. Я намагався натискати на дисплей, навіть постукав телефоном об своє коліно. Але найбільше мені хотілося вдарити по коліну Чхве І Джина, який кинув тацю з чужою кавою на мій стіл і щось бурмотів, намагаючись допомогти повернути телефону життєздатність. — Геть! — Я схопився, ледь не вдаривши його своєю головою по носі.

Злий, як чорт, я вискочив із кафе, не обертаючись.

Осліплений обуренням, я мигцем глянув на світлофор і впевнено став переходити дорогу.

— Мін Су~щі! Мін Су! — Я чув голос Чхве І Джина здалеку, зовсім не звертаючи уваги. — Мін Су!! — Він закричав у всю горлянку.

Я заніс ногу для нового кроку вперед, але мене раптом обхопили за талію і різко штовхнули назад.

Величезний брудна вантажівка, що закривав небо своїм кузовом, пронісся у мене перед носом. Вражений, я завмер, зовсім не відчуваючи, як чужі похолоділі руки міцно стискають мене.

— Невже можна не помітити таку машину? — Тремтячим тихим голосом запитав Чхве І Джин, упираючись носом мені в шию.

Я не знав. Я не бачив.
— Чому ти пішов на червоне?

Ковтнув, я відповів йому:

— Там… був зелений. — Я хотів підняти руку й указати на світлофор, але ослаб і не зміг поворухнутися. Здавалося, якщо Чхве І Джин мене відпустить, я тут же впаду.

— Ходімо. Ходімо в кафе. — Він опустив одну руку вниз, до моїх колінок, і з легкістю підняв мене в повітря.

Я обхопив його за шию й мовчки втупився в плече. Мені було соромно за імпульсивність. І страшно за своє життя. За останні кілька днів — це другий автомобіль, який намагається мене збити.

Покрившись холодним потом, я не міг дивитися в очі нечисленним здивованим покупцям кафе. Раніше б я з гордістю розглядав людей, яких не носять на руках. Але з кожним днем я відчував, що втрачаю власну царственість.

І Джин залишив мене в підсобному приміщенні з великим ліжком, застеленим чорною постіллю.

— Артхаусно. — Трохи отямившись, я відпустив єхидний коментар.

— Тут ще, ось це є. — Раптом сказав І Джин, показуючи на петлі на стіні, вище за голову ліжка. — Потрібно ось так просунути руку, — він старанно показував мені, як закріпити себе шкіряними наручниками. Дивак. — І не втечеш.

— Ймовірно, це пристосування для перевертнів на новолуння? — Я пожартував, але по його очах відчув, що він не зрозумів. — Мм, ну, для чого тут ці штуки?

— Щоб не втекти.

— Від чого?

Раптом я згадав, що він чудово знає, де я живу, коли приходжу в кав’ярню, який тип чоловіків мене цікавить. Та щобільше, він напам’ять знає рецепт моєї улюбленої кави.