Читати книгу - "Карта осінніх пригод, Коля Козак"

**Глава 7: Дощ**

Мирон і Соломія йшли далі, але небо, яке ще зранку було ясним, почало хмуритися. Хмари збиралися над лісом, і повітря стало важким і вологим. Вони відчували, що дощ ось-ось почнеться.

— Нам треба знайти укриття, — сказав Мирон, піднявши голову до неба. — Якщо почнеться дощ, ми промокнемо до нитки.

— Але де? — запитала Соломія, оглядаючись навколо. — Тут лише дерева.

— Може, знайдемо печеру або щось подібне, — запропонував Мирон. — Або навіть велике дерево з густими гілками.

Вони прискорили кроки, намагаючись знайти щось, що могло б їх захистити від дощу. Але ліс був густим, і знайти укриття виявилося не так просто. Перші краплі дощу впали на землю, коли вони нарешті помітили щось серед дерев.

— Дивись! — сказала Соломія, показуючи вперед. — Там щось є!

Вони підійшли ближче і побачили стару хатинку, закинуту серед дерев. Вона була маленькою і зруйнованою, але дах ще тримався, і це було краще, ніж нічого.

— Ну що, заходимо? — запитав Мирон, дивлячись на Соломію.

— Так, — відповіла вона. — Хоч щось.

Вони зайшли всередину. Хатинка була темною і прохолодною, але сухою. Всередині була стара дерев’яна лавка, розбитий стіл і кілька порожніх пляшок. На підлозі лежав шар пилу, який показував, що тут давно ніхто не був.

— Ну, принаймні, тут сухо, — сказав Мирон, ставлячи рюкзак на лавку.

— Так, — погодилася Соломія. — Але як довго тут триватиме дощ?

Вони сіли на лавку і почали чекати. Дощ посилювався, і вскоре за вікном хатинки все перетворилося на суцільну стіну води. Грім гуркотів десь у далечині, а блискавки освітлювали ліс на мить.

— Ти думаєш, ми зможемо продовжити шлях після дощу? — запитала Соломія, коли вони сиділи в тиші.

— Так, — відповів Мирон. — Але нам треба бути обережними. Після дощу земля буде слизькою, і ліс стане ще небезпечнішим.

Вони мовчали, слухаючи звуки дощу. Хатинка, хоч і стара, здавалася затишною під час бурі. Мирон і Соломія відчували себе в безпеці, але десь глибоко всередині вони знали, що їхня пригода ще далека від завершення.

— А що, якщо ми ніколи не знайдемо скарб? — раптом запитала Соломія.

— Тоді ми знайдемо щось інше, — відповів Мирон. — Адже головне — це не скарб, а пригода, правда?

Соломія посміхнулася.

— Так, ти правий. Але все одно, я хочу знати, що там, у Долині Тіней.

— Ми дізнаємося, — сказав Мирон. — Але зараз давай просто перечекаємо дощ.

Вони сиділи в хатинці, слухаючи, як дощ бив по даху. Навіть у такій ситуації вони відчували, що їхня пригода стає все цікавішою. І хоч дощ тривав, вони знали, що їхній шлях ще далекий.