Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

Даміан

Я ніколи не був терплячою людиною. Особливо коли йшлося про речі, що належали мені.

Авто плавно зупинилося біля розкішного особняка Родрігесів. Я відкинувся на спинку сидіння, ковзнувши поглядом по високим колонам і бездоганно підстриженим газонам. Все було бездоганним. Аж занадто. Ненавиджу таких, як вони—тих, хто ховає свою гниль під позолотою.

Водій відчинив двері, і я вийшов, розпрямляючи манжети піджака. Вже було пізно, але мені байдуже. Моя «наречена» мала бути готова.

У холі на мене чекали. Белен Родрігес стояв у своєму дорогому костюмі, склавши руки на грудях. Його обличчя було кам’яним, але я помітив напруження в очах. Він добре знав, хто я. І що зі мною не варто гратися.

– Вона готова? – коротко запитав я, оглядаючи кімнату.

– Так, – відповів він, зробивши крок уперед. – Вона збиралася всю ніч.

Я кивнув.

– Проведи мене до неї.

Він напружився, але не сперечався. Ми рушили коридором, і я відчував напругу в його кожному русі. Він був невдоволений, що віддає дочку, але знав—угода є угода.

Двері відчинилися.

Еліана стояла біля валізи. Вона була в іншому, ніж учора, проте це не приховувало головного.

Її обличчя було розбите.

Моя щелепа мимоволі стиснулася, коли я помітив синець на щоці, тонку подряпину біля губ і сліди на зап’ясті.

Покидьок.

Звичайно, я розумів, що він не буде з нею ніжним. Але побачити це на власні очі – це інше.

Еліана підняла на мене погляд, і в її очах не було сліз. Лише порожнеча.

Я не видав жодної емоції. Просто підійшов ближче, взяв її валізу і кивнув.

– Йдемо.

Вона мовчки пішла за мною.

Але перш ніж ми покинули кімнату, я затримався.

Різко розвернувшись, я підійшов до Белена так близько, що відчув його запах дорогого парфуму.

Він не встиг відреагувати, коли моя рука схопила його за горло і притиснула до стіни.

– Послухай мене уважно, – тихо сказав я, стискаючи пальці. – Це був твій останній раз.

Його очі розширилися, він спробував звільнитися, але я не відпускав.

– Я забиратиму її звідси, але якщо дізнаюся, що ти ще раз підняв на неї руку… – я нахилився ближче, стискаючи ще сильніше, поки він не почав задихатися. – Ти пошкодуєш. І це не погроза. Це обіцянка.

Я відпустив його різко, і він закашлявся, намагаючись вдихнути повітря.

– Ти не знаєш, з ким граєш, Морено, – хрипко промовив він, тручи шию.

Я усміхнувся – повільно, небезпечно.

– Ні, Белене. Це ти не знаєш.

Розвернувшись, я взяв Еліану за лікоть і вивів її з дому, навіть не озираючись.

Ця дівчина тепер належить мені. І ніхто більше не завдасть їй болю.

Принаймні, ніхто, крім мене.

Еліана не промовила жодного слова, поки я вів її до машини. Вона просто йшла поруч, занадто мовчазна, занадто покірна. Лише її постава, напружена і горда, видавала, що всередині все ще вирує буря.

Я відчинив двері автомобіля і чекав. Вона не зрушила з місця.

– Сідай, – промовив я рівним голосом.

Жодної реакції.

– Не змушуй мене повторюватися, Еліано.

Вона нарешті перевела на мене погляд – холодний, майже відсторонений. Мовчки ковзнула в салон, а я зачинив за нею двері й зайняв своє місце поруч.

Водій рушив.

У машині панувала тиша. Я не поспішав її порушувати. Дівчина сиділа з ідеально рівною спиною, втупившись у темряву за вікном. Я бачив, як її пальці стискають поділ сукні. Маленький жест, але він видавав більше, ніж будь-які слова.

Я міг би спитати, чи їй боляче. Чи вона в порядку. Але навіщо? Вона б все одно не відповіла.

Замість цього я вийняв телефон і набрав повідомлення. Кілька слів, які все змінять.

– Зроби це. Відправ йому “подарунок” від мене. — Я натиснув відправити і сховав телефон у кишеню.

Белен Родрігес ще пошкодує.

– Як мило з твого боку не протестувати, – нарешті порушив я тишу, кидаючи на неї погляд. – Вчора ти так бурхливо доводила, що не поїдеш. Що змінилося?

Вона не відповіла.

Я усміхнувся.

– Що, батько нарешті пояснив тобі твоє місце?

Її погляд різко зметнувся до мене. Вперше за всю дорогу я побачив у її очах щось живе – злість.

Який чудовий погляд.

– Якби ти справді був таким жорстоким, як хочеш здаватися, ти б не зупинив його, – тихо, але твердо промовила вона.

Я на мить завмер. Вона розумна.
Вміє бачити більше, ніж їй показують.

Я відкинувся на сидінні, роблячи вигляд, що її слова мене не зачепили.

– Я просто не дозволяю іншим псувати те, що належить мені.

Я побачив, як вона стискує губи. Як її плечі напружуються.

Добре. Нехай ненавидить. Це краще, ніж байдужість.

Вона нічого не відповіла, а я більше нічого не сказав.
Попереду на нас чекала довга ніч. І наше спільне майбутнє.

Машина мчала нічним містом, розтинаючи темряву жовтим світлом фар. Усередині панувала тиша, напружена, майже задушлива.

Я відчував на собі її погляд, але не поспішав відповідати. Нехай думає. Нехай аналізує. Це змусить її помилятися.

– Що з тобою не так? – нарешті заговорила вона. Її голос був хрипким, але в ньому більше не було страху. Лише виклик.

– Ти уточни. Список довгий. – Я повільно повернув голову до неї.

– Ти зневажаєш мене, але одночасно… захищаєш? – її очі звузилися. – Чому?

Я посміхнувся.

– Я вже сказав. Ти належиш мені. І ніхто не має права торкатися мого майна без дозволу.

– Я не річ! – Її погляд спалахнув.

Я перевів очі на її руки, що стискали поділ сукні, а потім знову глянув у її розлючене обличчя.

– Ні? – я нахилився ближче, дозволяючи голосу стати нижчим, небезпечнішим. – Тоді поясни мені, Еліано, чому ти сидиш тут? Чому не намагаєшся втекти?

Вона не відповіла, але я бачив, як її груди важко здіймаються.

– Скажу тобі чому, – продовжив я, не відриваючи погляду. – Бо ти знаєш, що тобі нема куди подітися. Ти знаєш, що тебе вже продали. І найжахливіше в цьому… – я нахилився ще ближче, відчуваючи її гаряче дихання на своїй шкірі, – що я все ще кращий варіант, ніж твій рідний батько.