Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Фейт бачила, що мій настрій продовжувати розмову зник, тому ми синхронно перевели обличчя на залу, в якій кружляли в танці десятки високородних пар. Навколо підпирали стіни старші дами та холостяки, а за ними — ми, обслуга. Солдати та ще декілька дівчат з Аркану Щитів трохи заздрісно, але цілком свідомо, спостерігали за всім навколо.

Сотні свічок палали навколо мене, але не з воску — з чистого світла. Арканські чари творили вогники, що зависали над головами гостей, обережно витанцьовуючи в повітрі, наче зорі в нічному небі. Залу прикордонної фортеці магія змінила до невпізнанності, розширивши і прикрасивши простір так, що кам'яні стіни здавалися зітканими з мерехтливої павутини світла.

Підлога — гладка, наче скло, віддзеркалювала кожен відблиск, кожен рух. Відблиски лилися золотими та срібними потоками від численних гостей, які кружляли у танці. Їхні шати переливалися, мов коштовні камені. І серед цієї величі, в центрі зали під спалахами світла стояли принц Карім і Мірабель.

Зараз на неї направлено стільки очей та захисних заклинань, що я могла трохи розслабитись. Але варто мені було про це подумати, шкірою знову пройшло знайоме відчуття. Як це працює?

Я підняла очі від скляної підлоги і навіть не здивувалась, коли знову піймала на собі погляд Калеба. Він стояв біля принца і Мірабель і про щось з ними сміявся. Але дивився він на мене і на мить я навіть розізлилась: можливо він сприймає мене як одну з тих дівчат, які вішаються на Мечів? Ці погляди принижували і… заворожували. Намагаючись всім своїм виразом обличчя показати неприязнь, я відвернулась, перепросила у Фейт і пішла на вихід з зали. Зараз Мірабель нічого не загрожує. А я маю декілька хвилин перевести подих.

Світло свічок поступово слабшало, коли я відходила від галасливого натовпу, йдучи вздовж кам’яних коридорів фортеці. Вогники в коридорі світили холоднішим, майже блакитним світлом, яке чомусь здавалося заспокійливішим, ніж яскраве сяйво у залі.

Я пройшла коридором до одного з високих вікон, захованих від зайвих очей двома півколонами. Вдалині звучали приглушені звуки музики й розмов, але тут, за стіною з витончених арок і мармуру, було тихо. Сперлась на холодний камінь, намагаючись заспокоїти думки і подих. Останнє, чого я хотіла сьогодні. —  це привертати до себе зайву увагу, особливо увагу таких, як Калеб.

— Чортове серце, ти заспокоїшся? — прошипіла сама до себе. Серце билось в грудях, мов скажене, і я ніяк не могла перевести подих.

— Наскільки ж розкішне місце ви обрали для усамітнення. —  пролунав поруч знайомий шовковий голос.

Я стрепенулася і повернула голову. Калеб стояв біля протилежної стіни, схрестивши руки, з невимушеною усмішкою на обличчі, яка здавалась майже зухвалою.

— Я… Я вже збиралась вертатись в залу.

— До того, як зупините своє серце чи після? — він чув! Цей день точно не мій найвдаліший.

— Сподіваюсь, що з моїм серцем все добре. По поверненню до палацу я обовʼязково проконсультуюсь з ціл…

— Як вас звати? — в сріблястих очах Калеба відбивалось місячне сяйво з вікна. Я ковтнула.

Його бажання дізнатись моє імʼя лише підтверджувало попередні думки. Він точно бачив, що я пішла і вийшов слідом. На що він розраховує? В мені прокинулось обурення, але інше почуття, що розтікалось внизу живота, заглушило всі погані думки. І з язика зірвалось:

— Кая. Просто Кая.

Він посміхнувся, демонструючи ямочки під легкою щетиною.

— Я Калеб Рейнар. Хоча судячи з вашої реакції в залі, мене вже вам представили.

 Сенсу приховувати, що я знаю, хто він, не було, тому я мовчки кивнула головою.

— Думаю, скоро почнеться Ритуал. Мені потрібно бути біля моєї леді.

Я відштовхнулася від холодного каменю, готуючись пройти повз нього. Але Калеб, схрестивши руки на грудях, залишався на місці, перегородивши собою вихід. Його погляд ковзав по мені з неприхованим інтересом, і чим довше я витримувала цей виклик, тим сильніше відчувала, як шалено калатає серце.

— Ви часто так лякаєте дівчат, підкрадаючись нишком? — кинувши йому роздратований погляд, я зробила ще крок, намагаючись зібратися з думками, які уперто відмовлялися слухатися.

Калеб не зрушив з місця, натомість зробив крок уперед — так близько, що я відчула на собі запах його парфумів, ледь відчутний, із сумішшю шкіри й холодного заліза.

— Не думаю, що я вас налякав, —  промовив він м’яко, торкнувшись кінчиками пальців мого плеча, і ця легка, невинна дія відгукнулася всередині непроханим жаром. Мені слід було ще щось сказати, різке або саркастичне, але слова немов застрягли в горлі. — І чомусь здається, що й ви не проти, аби я вийшов сюди… дізнатися, чому ви так поспішали залишити свято.

Його погляд, наче сріблястий промінь, ковзнув з моїх очей до моїх губ. Серце збивалося з ритму, ніби втікаючи від власного розуму, від невизначеного бажання, що поволі підіймалося зсередини.

— Можливо, я просто втомилася від натовпу і вашої… уваги. —  ледь не прохрипіла я, силкуючись не відступати назад.

Він нахилився ще ближче, залишивши достатньо простору, щоб не торкатися, але водночас майже нестерпно близько, і це вибивало мене з рівноваги. Я відчула, як кожен дотик, кожен погляд мовби залишає слід на шкірі — гарячий і майже нестерпний.