Читати книгу - "Божа кара"

моя становитиме не якісь там нещасні сто двадцять карбованців, а двісті вісімдесят чи то й триста. Та мучуся думкою, брати чи не брати оті сто карбованців, відкладені на костюм, у якому я мав захищати кандидатську. Дружина збирала їх кілька місяців — п’ятірочку до п’ятірочки, десяточку до десяточки, відбираючи найновіші, а назбиравши, загорнула старанно в целофан, обв’язала блакитною стрічкою та й засунула в шафу, під білизну, — од спокуси подалі, коли не лишиться навіть на хліб і треба ламати голову, де перехопити хоч троячку до зарплати. В такі хвилини вона стояла на смерть, не дозволяла мені навіть заїкнутись про оті сто карбованців. «Ось захистимо кандидатську», — не раз мріяла вона, і в тій мрії неабияке місце відводилось новому костюмові й сотні, за яку його мали викупити.

Я таки подався за грошима і, їдучи в трамваї, все мучився думкою, чи зумію дістати сотню, щоб покласти на місце до приїзду дружини (ану ж із порога кинеться перевіряти!)… я ледь не вернувся з півдороги, але якась сила вже не одпускала мене, штовхала у спину, вела на квартиру, до шафи — і ось я вже дістаю обв’язаний блакитною стрічкою пакуночок і вибігаю на вулицю.

Потім, на кафедрі, боячись запізнитись, весь час поглядав на годинник. Вийшов за півгодини до шостої, хоч до поштамту ходу було не більше десяти хвилин, і добре зробив, бо на сходинах мене наздогнав лаборант, який довго й нудно став скаржитись на брак наочної літератури, і я ледь одчепився од нього. Майже побіг до поштамту: здавалося, що мій годинник безнадійно відстав і вона, пождавши, пішла. Глянув на годинник уже на поштамті: за п’ятнадцять шоста. Не запізнився, слава Богу.

У багатьох установах та на підприємствах саме кінчалась робота, люди пливом пливли хідниками, я її міг не побачити в натовпі, тому вирішив стати вище, біля однієї з колон, що підпирали портик. Стояв в усіх на виду, мене могли помітити й знайомі викладачі, і студенти і бозна-що про мене подумати, та мене, за натурою дуже обачного, зараз немов підмінили. Мені було байдужісінько, що про мене можуть подумати. Важило тільки одне: прийде вона чи не прийде, побачу її чи не побачу. І коли минула шоста, і чверть на сьому минуло, мені здалося, що все, що не прийде… вона просто насміялася наді мною… навіщо я їй, отакий, здався… забирайся, поки не пізно, додому, в свою порожню двокімнатну квартиру… Та я вперто продовжував стояти, хоч стрілки годинника вже показували пів на сьому і всі, хто проходив мимо (так принаймні здавалось мені), глузливо поглядали на дорослого йолопа, який, наче зелений хлопчисько, пристрибав на побачення.

«Годі!.. Скільки можна!.. Іду!..» — сказав сам до себе, коли стрілка стала підбиратися до сьомої, а ноги геть скрижаніли. Востаннє глянув у поріділий уже натовп: там гарячим вогником зблиснула в’язана шапочка. Мене так і кинуло в жар, я махнув назустріч рукою, скочив на хідник.

— Ох, як я бігла! — сказала вона, сяючи до мене очима. Притулила долоні до палаючих щічок, і той жест личив їй так, як ще жодній жінці не личив. — Ви давно мене ждете?

— Пусте, — відповів я, не зводячи з неї очей. Розумів, що це не дуже красиво, і нічого не міг із собою вдіяти.

— Бідненький, ви, мабуть, замерзли! У вас он і губи посиніли. — Вона жалісливо торкнулася моєї руки, і той дотик пронизав мене наскрізь. — Простіть мені, але наші телепні надумались під кінець дня проводити збори. Ледь вирвалась.

Ми продовжували стояти на хідникові, люди, обтікаючи нас, штовхали то її, то мене.

— Підемо звідси? — врешті сказала вона. — Вам на трамвай?

— Вам же теж.

І ми рушили до трамвайної зупинки. Вже на ходу вона розкрила сумочку, дістала зелену купюру:

— Візьміть. Не знаю, як вам і дякувати.

Я одразу ж згадав про сотню, що лежала в портфелі, й сказав, що не візьму.

— Оце добре! — вигукнула вона. — Беріть і не вигадуйте! Я не люблю бути боржником.

— Не візьму, — не поступався я. — Хіба що ми її разом потратимо.

— Як же ми її можемо потратити? — розсміялась вона.

— Як? — Я вдав, що роздумую. — Ну, хоча б зайти до ресторану.

— До ресторану? З оцією троячкою?

— А це вже хай вас не тривожить.

— Але ж ми не встигли ще як слід познайомитись!

І тоді я сказав їй те, що думав:

— Не знаю, як ви, але мені здається, що я знаю вас тисячу років.

— Боже, яка я стара!

— Пробачте, я не хотів вас образити!

— Гаразд, пробачаю, — легенько вдарила вона мене по руці. — Але наперед будьте з жінками обережнішими. Особливо коли це стосується їхнього віку… Ну, так де той ресторан, де ми маємо прогуляти оцю троячку?

Я знав лише один ресторан. У центрі, в готелі для інтуристів. Та й то лише тому, що частенько мимо нього проходив. Розповідали, що там ціни особливо кусаються, тому його відвідували в основному інтуристи та командирований люд, що мене і влаштовувало: хто-хто, а наш брат викладач туди навряд чи поткнеться, а тим більше — студент. Я ж із своєю сотнею почувався крезом.

Важкі скляні двері були зачинені. Біліла табличка: «Всі місця зайняті». Я все ж постукав у двері, і по той бік вусатим сомиськом виплив швейцар у пишній лівреї. Мені на якусь мить здалося, що у нього навіть зябра ворушаться під обвислими щоками. Я як міг показав йому на мигах, що ми хочемо повечеряти. Швейцар заперечно хитнув головою. «Всі хочуть вечеряти!» — означав, мабуть, той жест. «Покажіть йому п’ятірку, — шепнула моя нова знайома, — може, клюне». Я дістав п’ятірку і притулив її до скла. Сомина голова підпливла ближче, скривилась і потім стала одпливати кудись набік. Я у відчаї застукав і дістав ще одну п’ятірку.

Подіяло. Одчинивши двері, швейцар підставив човником руку, і дві мої п’ятірки наче розтанули в повітрі. Це вже був не суворий сомисько — рідний дядечко, який виглядав нас із самого ранку: метушливо допоміг скинути пальтечко моїй супутниці, а моє благеньке пальто узяв так шанобливо, наче то була шуба з найдорожчого хутра.

Величезний зал осліпив кришталевими люстрами, золотистими портьєрами на високих, під самісіньку стелю, вікнах, білосніжними скатертинами на довгих шеренгах столів. Сяяли тарілки і бокали, виделки й ножі, за столами сиділа така наряджена публіка, що я в своєму дешевенькому костюмчикові враз відчув себе чужорідним тілом, ізгоєм, і вже подумав, чи не повернути назад. Але тут перед нами вигулькнув молодик у