Читати книгу - "Проклятий двір, IVO Андріх"

У більшості випадків ця гра виглядала зайвою, незрозумілою й недостойною, настільки вона була заплутаною й збоченою, а насправді ж вона була добре й тверезо вирахуваною, тому зазвичай досягала своєї мети. У ній не було повторів чи рутини, вона завжди була новою й виростала сама з себе, тож бентежила й найдосвідченіших, запеклих і частих гостів Проклятого двору. Часом вона ставала незрозумілою й для тих, що вже роками працювали з Караджозом. Про неї в Стамбулі кружляли легенди, настільки його вчинки іноді виглядали нелюдяними й божевільними, а інколи, знову ж таки, незрозуміло лагідними й сповненими співчуття й розсудливості.

Через усе це скарги на Караджоза були частими й різноманітними; навіть поставало питання про його заміну; візири обговорювали його під час дивану, та й неодноразово. А в підсумку все залишалося по-старому. Всі знали: Караджоз — управитель своєрідний, чудний і свавільний, але в той же час знали, що нелегко знайти людину, яка б ось так день і ніч носилася з цим світом злодіїв, волоцюг і покидьків усіх мастей, ще й тримала їх у своєму Дворі у відносному порядку й послуху. І Караджоз і надалі залишався на своєму місці і керував Проклятим двором на власний розсуд.

Всі без винятку вважали, що це найприродніше рішення. Всі, враховуючи й завсідників Проклятого двору. Тут Караджоз був постійним об’єктом для розмов, обговорень, насмішок, лайки, ненависті, інколи й фізичних нападів. (Облаяти за кожної нагоди Караджозову доньку — це старий усталений звичай Двору). Наче зачакловані, всі арештанти стежать за кожним Караджозовим кроком, кожним поглядом і словом, намагаються витлумачити їх; вони дрижать перед ним, уникають його, наскільки можуть. Але ті самі люди говорять про нього з ледь прихованим захватом і перераховують усі його вибрики. Всі вони звикли до Караджоза, в химерний спосіб поріднилися з ним. Клянуть його, але так, як клянуть власне життя і прокляту долю. Він є частиною їхнього прокляття. В постійному страху й ненависті вони стали з ним одним цілим, і тепер їм важко уявити своє життя без нього. І якщо вже мусить існувати Проклятий двір і управитель у ньому, то найкращим є цей і саме такий. Методи його роботи жахливі, а для окремих людей і страшні, але в цих методах завжди існує можливість несподіванки у поганому і в доброму сенсі цього слова, це наче якийсь різновид лотереї і постійного стану непевності для в’язнів. Завдяки цьому все, в тому числі й сам Караджоз, стає для них легшим і стерпнішим, чи бодай виглядає таким, бо ж усі вони люблять азарт і уникають ясності, яка для них завжди була тягарем. Увесь цей столичний світ пороку і безладу вважав Караджоза своїм; він був для них «кнуром», «клопом і кровопивцею», «псом і псячим сином», але їхнім.

Отакий-то Латиф-ага, прозваний Караджозом. Може, було б краще сказати, що таким він був, адже й він уже достатньо зістарився і обважнів, втратив чимало зі своєї колишньої старанності, скидається на те, що він утомився дивувати й бентежити Двір своєю фантазією й вибриками, дотепними й чудернацькими вчинками, соломонівськими присудами. Тепер він переважно сидить на здоровій і гарній частині цього берега, біля свого чепурного дому, в якому поженив синів і з якого видав заміж доньок.

Тільки час від часу проявляється в ньому старий Караджоз, і тоді він перед здивованим і забобонно переляканим Двором здійснює якийсь зі своїх вибриків, як і десять-п’ятнадцять років тому.

З чудною мішаниною подиву й гіркоти, що й після стількох років відчувалася в його тоні й словах, фра Петар розлого розповідав, як цей «старий злодіяка» на його очах добув зізнання від якихось вірменів, арештованих у справі розкрадань на державному монетному дворі.

Із монетного двору повільно, але постійно зникав дорогоцінний метал. У підсумку ця справа дійшла до самого султана, який гнівно погрожував покарати високих чиновників найстрашнішими карами, якщо крадіжки не припиняться, а винуватці не будуть знайдені і державі не відшкодуються збитки. Тоді сполохана влада арештувала кількох безпосередніх крадіїв із монетного двору, а затим і одну велику й розгалужену вірменську родину торговців, бо всі ниточки розслідування провадили в її крамниці. Вісьмох дорослих чоловіків із цієї родини було запроторено в Проклятий двір. Тут ці смагляві і вгодовані люди влаштували собі таке життя, яке за всіх обставин можуть і вміють влаштувати собі лише багатії. Їм привезли цілі гори меблів і ковдр, щодня їм приносили вдосталь їжі. Ніхто їх не чіпав і не допитував. І коли вже виглядало на те, що на цьому вся ця справа й закінчиться, постарілий Караджоз здійснив один із своїх подвигів молодості.

Одного ранку, коли голова цієї родини, старий, задиханий і товстий Кіркор сидів на подвір’ї, на лавці в заглибині в’язничного муру, раптово з’явився управитель і сів біля нього на лавку, де місця ледь вистачало для одного. Нічого не кажучи, він всією своєю вагою все сильніше притискав до муру Кіркора, який і без цього дихав дуже важко. Зовсім затиснувши старого в кам’яному кутку, він сказав йому тихим, але страшним голосом, без вступу:

— Слухай, це гучне діло (зачіпає самого султана!) і треба його вирішити одразу, бо високі чиновники, невинні люди, втратять через нас голови. Ти вірменин, а значить — лукавий і кмітливий, а я вартий як мінімум трьох вірменів. Тому давай четверо нас разом пошукаємо вихід із цієї заплутаної і дуже небезпечної справи. Ті кілька заарештованих крадіїв — порожнє місце, а не люди. Вони збитків відшкодувати не можуть. Заплатять головою. Але ви їхні спільники. Ви купували крадене за безцінь. Ви ще можете врятувати голови й відкупитися. Я знаю, що ти невинний, але це хтось із твоїх затіяв. Та поки вкрадене не буде знайдено й повернуто в державну казну, винен ти. Тому давай ми це владнаємо якнайшвидше, бо інакше, я тобі присягаюся, це м’ясо спадатиме з тебе в муках, аж поки не залишиться на тобі стільки,