Читати книгу - "Я - проміжна станція, Юльчик"

Минуле — це як тінь, що не відстає, навіть коли хочеш бігти вперед.

Воно крадеться за спиною, тихо шепоче свої нагадування.

Іноді я відчуваю, що не йду своїм шляхом — а просто повторюю кола, які хтось намалював раніше.

Кожна моя рана — це відбиток, який залишив хтось інший.

Не завжди той, кого я чекала. Іноді — це просто випадкові моменти, слова, що зламали довіру.

Ці запахи – як тригери: без попередження повертають мене у дні, про які я вже намагаюсь забути.

Але разом з ними приходить і біль. Той біль, що запечатаний у пам’яті, мов стара плівка.

Іноді я думаю: чи можна стерти ці сліди? Чи можна зробити так, щоб вони не боліли?

Мої думки блукають між «як було» і «як могло бути».

Іноді здається, що час — це не ліки, а просто гарна ілюзія.

Бо він не стирає біль — він вчить жити з ним.

— Ти ж казав, що минуле не має влади над майбутнім.

— Але хіба воно не частина того, ким я став?

Я часто згадую ті моменти, коли було добре. Коли сміх звучав щиро, а дотики — без вагань.

Це мої маленькі острівці тепла в океані холодних спогадів.

Іноді я ловлю себе на тому, що боюсь відкритися заново.

Не тому, що не хочу — а тому, що боюсь знову залишитись сама.

Бо страх самотності сильніший за біль розлуки.

Я навчаюсь відпускати. Не все й одразу, але крок за кроком.

Навчаюсь приймати, що не всі історії мають хепі-енд.

Що іноді найбільша сила — це просто продовжувати йти.

А в найтемніші моменти я прошу себе не здаватися.

Бо попри все, я заслуговую на світло.

І на любов, яка не залишить у тіні.