Читати книгу - "Я - проміжна станція, Юльчик"

Не всі початки виглядають як перезавантаження.

Іноді це — несміливе «привіт».

Чашка кави не в тому місці.

Погляд, який затримався трохи довше, ніж мав.

Питання, що лунає звично, але торкає незвично:

— А ти щаслива?

Я мовчу. Бо що означає бути щасливою?

Я навчилась ховати смуток за усмішкою. Здаватися стабільною — навіть коли всередині шторм.

Нові обличчя більше не викликають ентузіазму — тільки обережність.

Я слухаю інтонації, спостерігаю за реакціями, відчуваю фальш ще до того, як з’являються слова.

— Ти мені подобаєшся.

— Це не завжди достатньо.

Нові початки — це не про те, щоб забути.

Це про те, щоб навчитись жити інакше.

Вже не на уламках. Уже не з надією, що хтось повернеться.

Це про себе. Про те, що ти дозволяєш собі сміятись. Навіть якщо ще болить.

Про те, що ти йдеш на прогулянку, навіть якщо не чекаєш нікого.

— А раптом знову буде боляче?

— А раптом буде інакше?

Я не знаю, ким стануть ці нові люди.

Можливо, просто тінями. Можливо, кимось важливим.

Але тепер я вже не чекаю, щоб хтось врятував мене.

Я йду сама.

І якщо хтось хоче йти поруч — він мусить знати:

я більше не втрачатиму себе, щоб зберегти когось.