Читати книгу - "Я - проміжна станція, Юльчик"

Колись тиша мене лякала.

Вона була порожнечею, яку хотілось заповнити чим завгодно — розмовами, музикою, навіть тими, хто не мав би бути поруч.

Бо здавалося, що якщо навколо щось звучить — то всередині буде легше.

Але потім усе змінилось.

Тиша стала мені другом.

Я почала слухати її — і в ній почула себе.

Не ту, яка намагається здаватися “нормальною”.

Не ту, що вигадує фрази, щоб не здатися слабкою.

А справжню.

Ту, яка іноді мовчить не тому, що нема що сказати — а тому, що більше не хоче говорити зайве.

— Чого ти мовчиш?

— Бо не кожну тишу треба ламати словами.

Я сиділа на підлозі в кімнаті, загорнувшись у плед.

За вікном ішов дощ — дрібний, але нав’язливий.

А всередині мене — спокій.

Не той, який дають інші. А той, який будують самотужки, через біль, втрати і зцілення.

Моя кімната наповнилася звуками, яких я раніше не помічала:

як чайник бурчить, як дощ торкається підвіконня, як сторінка шурхоче, коли її перегортаєш.

Ці дрібниці стали музикою мого спокою.

І найголовніше — я навчилась бути самою.

Не самотньою — а самою.

Без постійного бажання, щоб хтось прийшов і “заповнив”.

Без болючого очікування, без вечірніх перевірок повідомлень, без уявних розмов у голові.

— Ти справді щаслива сама?

— Я не шукаю щастя в інших. Я будую його в собі. І якщо хтось захоче долучитися — нехай. Але не як порятунок. А як бонус.

Це була інша я.

Тиша змінила мене.

Замість того, щоб тікати від неї — я почала йти до неї.

Там, де нема шуму — нема і фальші.

Тільки дихання.

Тільки внутрішня правда.

І вона — найцінніше, що я колись знаходила.