Читати книгу - "По ту сторону серця, Марі Луна"

Вечір. Ми сиділи на лавці в парку після школи. Світло ліхтарів було м’яким, а навколо — тиша, що ніби запрошувала говорити про найпотаємніше.

– Ти бачила, як він на мене дивиться? – тихо запитала я.

Подруга глянула на мене з цікавістю.

– Бачила, – усміхнулася вона. – І що?

Я втупилася в землю.

– Я не знаю, що думати. Здається, він помічає мене. Але ніколи не говорить. Мовчить, хоч я відчуваю, що між нами щось є.

Вона похитала головою.

– Люди так не поводяться просто так. Якщо він дивиться, значить, йому цікаво. Можливо, він боїться або не знає, як це сказати.

– Боїться… – повторила я, і мені стало трішки легше.

– Ти сильна. І він це бачить. Не бійся. Можливо, скоро він наважиться.

Ми довго сиділи мовчки, кожна зі своїми думками. Я знала, що цей вечір був початком чогось нового — хоч і невизначеного.