Читати книгу - "Вуста, Peach"

Він не спав. Три ночі поспіль очі горіли, мов у звіра, що винюхав запах здобичі. Кава текла по венах замість крові, а кожна думка — мов штрих пензля на полотні, яке він ніяк не міг завершити. Усі вони — чужі жінки в метро, в крамницях, у кафе — перетворювалися на уламки її. Хтось мав її руки, хтось усмішку, хтось вигин шиї. Але це були тільки відлуння, і від кожного такого відлуння його тіло здригалося в люті. 

Він почав малювати її знову. Спочатку — з пам’яті. Потім — у снах. А потім йому здалося, що вона говорить до нього зі стін, із тіней у майстерні, з крові під нігтями.

Він створив десятки образів. Портрети. Фігури в русі. Акт. Завжди одна — Аделіна. Але жодна не була справжньою. Жодна не дивилася на нього так, як вона колись дивилася. І тому кожна картина завершувалася однаково — рвучким, агресивним рухом леза, коли фарба змішувалась із шматками полотна, іноді навіть із шкірою на його руках. Він не помічав, коли починав дряпати собі груди чи живіт, коли шепотів її ім’я, облизуючи закривавлений палець.

Усе в ньому горіло — шкіра, м’язи, нутрощі. Світ став розмитим, ніби увесь перетворився на частину її відсутності. Він більше не розрізняв голосів. Лише її. Не бачив кольорів — лише той, що залишився в пам’яті: сірий її очей перед останнім поцілунком.

 І в цій одержимості народжувався новий план. Бо якщо вона могла залишити такий слід у ньому… можливо, він зможе знайти її не лише через спогади.

*Можливо, Аделіну можна відродити*

Кров'ю.

Він обирав обережно.

У новому ескізі було все, чого бракувало в попередніх спробах. Лінія щелепи — вивірена до міліметра. Тінь під ключицею — така ж, як у тієї, що сиділа навпроти нього в трамваї. Він малював її пальці з пам’яті — довгі, білі, з ледь помітними венами, які так чітко побачив, коли вона простягнула руку за квитком. Але все ще чогось бракувало.

 Тому він пішов за нею.

Її звали Ліля. Вона працювала у флористичному магазині біля його майстерні, пахла землею й пелюстками, сміялася глухо, як тіло, що вже давно втратило голос. Вона була ідеальною деталлю для наступного образу.

Він чекав ніч. Повернення з вечірньої зміни. Мить, коли її кроки заглушалися в порожньому провулку.

Усе було швидко — рука на рот, удар по потилиці, тіло, що беззвучно впало. Він не відчував страху чи сумнівів. Лише прискорене дихання, ніби перед оргазмом.

У підвалі її зустріли стіни, просякнуті фарбою й зневірою. Пахло розчинником, потом, старим хлібом.

Він роздягав її повільно, ніби розгортав полотно. Не як чоловік, а як митець. Кожен сантиметр її шкіри був фрагментом тієї єдиної. Він замальовував, вимірював, торкався.

А коли зрозумів, що ця — не та, що шкіра не пахне, як Аделінина, що вигин стегон — занадто м’який, що її страх — не той, не її…

Він почав різати.

Повільно.

І саме в цей момент він усвідомив: знищення — це теж мистецтво. Вона кричала — голосно, розривно, тваринно. І тоді він відчув, що наближається до чогось справжнього.

Це був не просто біль — це була трансформація. В її стражданні він бачив обриси Аделіни.

Це було нове полотно.

Коли закінчив, залишив лише ті фрагменти, які хотів використати: кисті рук, обриси плечей, частину обличчя. Решта — згоріла в металевій бочці за майстернею.

*Одержимість — це теж форма любові,* — думав він, вимальовуючи кров’ю новий портрет.

Він розумів: кожна нова — лише уламок мозаїки. Він не шукав жінку. Він збирав Аделіну, як збирають бога з кісток язичницьких ідолів.

Наступною була Рута — молода акторка, що грала в експериментальному театрі. Її голос…він пронизував до кісток. Коли вона виголошувала монолог про кохання та втрату, він побачив у її сльозах ті самі, що були в Аделіниного погляду того вечора на березі, коли вона сказала: *«Ти лякаєш мене, Лорене»*.

Рута мала очі Аделіни. Він перевірив це тричі.

Він не поспішав. Протягом кількох тижнів він стежив за нею, вивчаючи її міміку, ритм кроків, інтонації, з якими вона говорила до свого режисера. І врешті — викрав. Усе відбулося під час репетицій, коли світло згасло в технічному залі, і всі подумали, що вона просто вийшла подихати.

Цього разу він був обережніший. Занадто цінна.

У темному приміщенні з ледь чутною класичною музикою він змусив її повторювати репліки з п’єси. Голос, що лунко розбивався об бетон, ставав все менш акторським і все більш приреченим. Коли вона почала плакати, він змусив її дивитися на портрет Аделіни й питати: *«Чому ти не можеш бути нею?»*

Рута молила. Але сльози — лише фарба. Страх — інструмент.

Її очі були ідеальні. Він акуратно вирізав їх після того, як вона перестала дихати, з холодною точністю хірурга, що відчуває музику в рухах. Решту — знову в вогонь.

Картина ставала яснішою. Аделіна — ближчою.

Кожна жертва — не вбивство, а підношення. Він — не маніяк. Він митець. І кожне життя, яке зникає, — лиш тінь у його полотні.

Лорен прокинувся серед ночі, ніби від удару. Серце билося неритмічно, піт вкривав спину. Кімната — занадто тиха. Занадто застигла.

Він сів на ліжку й повільно перевів погляд на вікно. Штори не щільно закриті. Маленька щілина — і там, у чорному прямокутнику, мигнула тінь. Чи, можливо, це був лише відблиск машини?

Він підвівся, підійшов, дивлячись у ніч. Порожньо. Але щось свербіло під шкірою, як у ті ночі, коли він уперше малював Адіну з пам’яті. Як тоді, коли ховав тіло Наді. Наче за ним хтось стояв, коли він запалював сірник.

Він ходив квартирою, босоніж по холодній підлозі. Торкався речей — як доказів своєї реальності. Все було на місці. Картини. Склянка з залишками вина. Засохлий пензель. Але…

Він зупинився біля дзеркала. Довго дивився на своє відображення. І в якийсь момент йому здалося — у відображенні щось не збігається. Ніби погляд дивиться трохи не так. Не з його очей.

— Тебе хтось бачить, — прошепотів він.— Хтось… дихає тобою.

Він повернувся до майстерні. Увімкнув світло. Усі полотна — обличчя. Варіації Аделіни. Варіації смерті. Але одна картина…