Читати книгу - "Ляля"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ляля" автора Яцек Денель. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 91
Перейти на сторінку:
може, чех?», тітка червоніла від обурення й кричала: «Ніякий він не чех, ніякий не чех, австріяк!» Або говорила про нього: «Мій чоловік, генерал Шимічек. Австріяк».

— А твоя прабабка?

— Ірена? Ірена покохала із взаємністю доктора Бенецького, неймовірно вродливого мужчину, військового лікаря, чиєю спеціальністю була, уяви лишень, гінекологія. І вони побралися. І в них народилася Ромуся.

І тоді я оповів Басі історію про кам’яницю в Києві, яку відтоді переповідав їй ще разів зо три. Але — я це знаю, добре знаю — несподівано мушу перейти від Пельпліна до Ґданська, аби розповісти це так, як мені розказувала бабуся.

Усе починається від слова «Київ», яке я безліч разів чув у дитинстві. «Київ»? Що міг для мене означати Київ, ця дивна назва, у якій відчувалося дерев’яне цюкання й тріскотіння хмизу, назва, яка розсіювала відблиски Візантії на опуклих маківках церков? Я знав, що на одному з найпрекрасніших бульварів, які бабуся називала проспектами, розкладали, приїжджаючи зі сходу, свої товари продавці килимів.

— Навіть, коли була непролазна грязюка, мокрий дощ ішов чи сніг, килими лежали на бруківці, на тротуарах. Твоя прабабка казала мені, що не хотіла на них ступати, щоб не забруднити, хоча вони однаково були всі в грязюці, а продавці, продавці з такими чорними, аж синіми, бородами й бровами, виходили зі своїх яток і припрошували, аби перехожі потопталися по килимах. Бо ж ті були нові, а ніхто, крім нуворишів, не купив би нового. То й ходили по них, наносили грязюки й топтали, їздили візками, доки килими не ставали достатньо забрудненими, аби їх можна було нарешті почистити й розікласти всередині яток. Самі виходили й припрошували.

У давніх споминах з мого дитинства зберігся саме такий мальовничий опис Києва, міста, чиї вулиці були щільно вкриті візерунчастими перськими килимами, що їх наввипередки розхвалювали галасливі торговці із чорнющими бровами й бородами, які вилискували синявою.

У цьому місті, у великому доходному домі на такому й такому проспекті, мешкали три родини — Бенецьких, Карнаухових і Коритків. За їхніми долями уважно стежили не лише цікавські сусідки, але й сецесійні маскарони з випнутими губами й грудасті каріатиди, які підпирали балкони тендітними руками й букетами лілій. Хоч як би вони були обізнані із сецесійним плетивом рослинних пагонів, та все ж надивуватися не могли сплетінню почуттів, і знову й знову зводили брови в німому подиві, аж їм тиньк сипався із чола.

На другому поверсі мешкав радник Валер’ян Карнаухов із дружиною Аллою, двійком дітей, бонною й служницею.

— Ходімо, ходімо, — повторювала бабуся, застібаючи під шиєю перламутрову брошку, — вічно ми скрізь запізнюємося. А ти знаєш, — продовжувала вона вже на сходах, — що це в мене від мами? Мама теж завжди запізнювалася, — у бабусиному голосі ледь чутно бринить гордість. — Щоразу, як вона збиралася з батьком до театру чи на концерт, останньої миті про щось згадувала. Що не сказала чогось Гені, що сукня не та, що капелюшок занадто світлий чи занадто темний... А якщо їм удавалося, нарешті, вчасно зібратися, бо ж батько починав церемонію виходу відповідно завчасу, то мама зупинялася на порозі, кидала погляд на вітальню чи їдальню, і раптом її охоплювало непереможне бажання переставити комод, пересунути стіл або, що було найгірше, повернути килим упоперек, для чого доводилося піднімати всі меблі; батько стогнав і відсапувався, посуваючи диван або крісло, а мама командувала, вимахуючи парасолькою. Вони завжди приходили на початку другого акту або на другу частину концерту. І от колись, не пригадую вже, коли саме, здається, це був сольний виступ Гофмана, ні, на сольний виступ Гофмана я пішла сама, дивом удалося здобути квитки в знайомих, уяви собі, яка подія. Гофман так неймовірно грав, в акорді деякі ноти брав ледь голосніше, я просто прикипіла до місця... — (тим часом ми вже їхали таксі вечірнім містом; водій був трохи спантеличений, опинившись у центрі жвавої оповіді, та йому довелося задовольнитися коротким: «До філармонії», бо бабуся не збиралася переривати своєї історії) — ... і слухала ці прекрасні акорди, аж раптом після антракту на сцену виходить одягнений у чорне чоловік і замогильним голосом каже, що саме помер папа. А в програмі якраз соната із жалобним маршем. Неймовірно, правда? — і рвучко повертається до мене, ніби сподіваючись, що на таку сенсаційну новину я відреагую якимись охами чи короткою пантомімою, немовби я цього ніколи раніше не чув. Нічогісінько. Бабуся продовжує розвивати свій сюжет, водій дедалі дужче ніяковіє.

— Отож вони виходили кудись на концерт чи до опери. І мама знову хапалася за якийсь килим, вимагала, щоб принесли молоток і гвіздки. Батько зупинився, подивився на неї сповненим безмежної любові поглядом, прощаючись уже з першим актом «Травіати» чи «Норми», відвів мене вбік і прошепотів: «Пригадую, як ми колись збиралися з Аллою в гості. На ній була чудова сукня з вишневого шовку, із чотирма воланами. І треба ж було, щоб один з них зачепився за ніжку крісла — і надірвався по шву. Я запропонував почекати, доки вона перевдягнеться, а вона мені, що шкода часу... і р-р-раз! Відірвала вишневого волана, жбурнула на крісло, і ми пішли».

Окрім уміння відривати волани одним рвучким рухом, Алла Карнаухова володіла й іншими чеснотами, була начитана й освічена, неймовірно інтелігентна й прогресивна, вірила в ідею вдосконалення людства й визволення його з-під гніту, читала й навчала інших.

— А діти?

— Діти? А що? — бабуся глянула на мене, вочевидь не розуміючи. — Іринкою займалася бонна, а Іваном — гувернер.

І от поміж усіх своїх занять Алла якогось дня зазнала осяяння. Такого просвітлення раніше зазнав увесь будинок, від підвалу до мансарди, бо всі, включно з каріатидами, маскаронами й малими дітьми, знали, що пан Коритко — алкоголік. Натомість Аллі, щоб про це дізнатися, знадобилося осяяння. Просто пан Коритко, мужчина не менш вродливий, аніж п’яний, якось постав перед нею на сходах між першим і другим поверхом у всій величі своєї вроди й пияцтва.

— Валер’яне, — заявила Алла після недовгої розмови із цим червонуватим Аполлоном, — я буду з тобою відвертою. Пан Коритко — мужчина, наділений усіма чеснотами, але дружина його зраджує, і він набув поганої звички, котра Руйнує в ньому будь-які здорові й шляхетні інстинкти. Йому потрібна сильна жінка. Ми обоє знаємо, що я належу саме до таких. Я повинна зайнятися паном Коритком і пробудити в ньому приспану гідність і силу. Я йду від

1 ... 6 7 8 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ляля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ляля"