Читати книгу - "Смарагд"

— Не лютуй, — першою озвалася до сина, коли той вийшов за нею на ґанок. — Я дітям нічого не казала.

— Просилося ж тебе, щоб ти про неї ніде й рота не розкривала? — синові очі грізно дивилися на матір.

— Побійся Бога, — розсердилася й Маріуца. — Я тобі що — ворог?

— Чого ти Богом прикриваєшся, коли треба за щось відповідати? — мало не закричав на неї син.

— А ким — отим лисим чортом, що ти повісив на покуті замість ікони? — визвірилася на нього Маріуца. — Мені перед тобою нічого прикриватися — прикривайся краще ти, бо діти виростуть і спитають за все! Тоді побачимо, якому Богу помолишся. Думаєш, я не знаю, як ти Ізабеллу скривдив? Засранець! — повернулася, і тільки вітром шугнула її широка спідниця. Щось іще кричала, та Григорій не міг розібрати циганської мови.

Аж за рік по тому прийшла до Маріуци Захарія, сумна і трохи схудла. Юрко був уже в школі, а Данило десь грався із сусідськими дітьми. Мартин син у Захарії не викликав цікавості, але вона дістала з торбинки бублика, дала дитині в ручку, а решту гостинців поклала на стіл.

— Де ти взялася? — зраділа Маріуца. — Де інші?

— Ти, сестро, менше розпитуй, а краще сядь — я ненадовго, — попросила Захарія. — Оце візьми й сховай, — розв’язала вузлик, що висів на руці, подала Маріуці карти. — Ізабелла просила передати Данилу. А це — котрому сама віддаси, — обережно подала тоненьку золоту обручку.

— А де вона сама? Чого сама не заходить? — Маріуца здивовано розглядала проти світла обручку.

— Не прийде вона. — Захарія стишила голос і озирнулася по кімнаті. — Перед смертю за дітьми побивалася дуже. Я їй обіцяла, того й заїхала.

Маріуца опустила руку з обручкою, помовчала, потім взяла карти й понесла до своєї шафи. Сховала і, витираючи долонею очі, сіла коло сестри.

— Сироти, значить, — схлипнула тихо. — А давно?

— Торік, у ніч перед Спасом. Наче й не хворіла, щоб так…

— У ніч перед Спасом? — перепитала Маріуца. — Ось чому Данило плакав. Захаріє, — торкнула сестру за руку, — у ту ніч він гукав її й назвав по імені. Може, я неправильно зробила, що не віддала дітей, як ти думаєш?

— Не моє то діло, — чомусь сердито відповіла сестра. — І чого вже тепер бити руками об поли, як не поможеться? Ізабеллу жаль — хороша була, тільки слабодуха. Інша б на її місці й дітей забрала, і твоєму синочку життя попсувала. А ця не така — все на своєму серці переносила, а скільки тому серцю треба… — Глянула у вікно і перевела розмову на інше. — Ми вже не кіньми. Із Сербії гроші передали — багато. Тепер наші на машинах. І до тебе легковою приїхали, — кивнула у бік вікна. — Інше життя тепер у нас, Маріуцо. Але в кибитках було краще, — додала з жалем. — Ну, я піду, а то ще твої являться… Кажеш, Данило плакав? — перепитала вже у дверях. — Добре то, Маріуцо. То його душа уві сні зустрілася з материною.

— Не йди так, — підхопилася зі стільця Маріуца. — У нас тепер повно всього. Зачекай.

— Ну, добре, — погодилася сестра. — Тільки я вийду на вулицю, може, Данила побачу.

— Ти його вже не впізнаєш, — зраділа Маріуца. — Росте, наче з води.

— Циганчати не впізнаю, — посміхнулася Захарія. — Хіба їх тут багато?

Маріуца швидко старіла за роботою, турботами — мала повну хату онуків. Сини Ізабелли різнилися від Мартиних дітей, і не тільки зовні, а й вдачею, особливо Данило. Він найбільше дратував Марту. Хто збоку міг сказати, що вона йому не рідна? Аж ні — неприкаяне якесь: усе осторонь, усе вовченям дивиться, наче знає щось. Тільки Маріуцу любить. Марта не раз заставала, коли онук і баба розмовляли між собою циганською, не раз бачила, як хлопець жадібно дивився бабі через плече на розкинуті карти. Жалілася Григорію, але той, коли був тверезий, байдуже відмахувався, а п’яний — гнав із хати усіх: дружину, дітей і навіть матір. П’яним він тепер бував часто.

Одного разу, взимку, прийшов пізно, загрозливо постояв у дверях, потім гаркнув на всю хату:

— Де моя нагайка?

Марта кинулася одягати своїх дітей, Маріуца лежала на полику й не ворухнулася. Дань хворів і теж не піднявся з ліжка.

— А ви чого порозлягалися? — визвірився на них Григорій. — Ану, марш із моєї хати! — і, похитуючись, пішов по нагайку.

Дань підвівся, ліг коло баби. Григорій зайшов до кімнати, побачив їх обох і підняв нагайку.

— Тату, — притулився злякано до Маріуци хлопчик, — не бийте мене — я хворий.

— Встать! — наказав батько. — Я кому сказав — встать! — і з силою ударив нагайкою по столу.

Несподівано Дань сплигнув із полика, схопив на підлозі чобота і теж ударив чоботом по столу.

— Убивайте! — крикнув батькові в обличчя. — А я на холод не піду!

Григорій спочатку оторопіло дивився на сина, потім просичав:

— Щеня. Уб’ю!

Під поликом лежав молоток, Данило миттю схопив його і подав батькові.

— Убивайте, тату, а Бог прийме мою душу, — дивився батькові в обличчя поглядом, якого Григорій уже не розумів. Але з того часу ніколи не тікав із хати, коли інші діти й Марта ночували по сусідах.

— Один ти? — питав його батько. — Ну ти будь, тобі можна.

Даню часто хотілося піти з дому. А коли грався із сусідськими дітьми в піжмурки, ховався так, що його довго не могли знайти. Одного разу, ховаючись, протиснувся у двері напівзруйнованої церкви. Давня церква була порожньою, тільки лики святих проступали з-під посірілої крейди. Хлопчик зачаровано дивився на сонячні промені, що ніби прорізувалися крізь купол, під яким літали голуби. Не розумів, чому захотілося плакати, але плакав, наповнюючи риданням церковну порожнечу.

Хоча й підріс, ніщо так не приводило його в незрозуміло-трепетний стан, як спів сільських півчих. Одного разу поховали самотню стареньку, і він подумки питався у себе, що воно для мертвого — «вічная пам’ять».

— Хто цю бабусю пам’ятатиме? Ніхто, — відповідав сам собі. — А мабуть же, треба, щоб хтось згадував. Тоді я буду.

Наступного дня прийшов до хати покійниці, прокрався усередину через діряву стріху і довго думав, що взяти на «вічную пам’ять». Зняв невеличку ікону на покуті, приніс додому й поставив на печі, біля комина. Але так йому не сподобалося, і він повісив над поликом, де спала Маріуца.

— Де це ти взяв? — злякалася баба, коли побачила ікону. — Невже украв?

— Я не вкрав, — образився хлопчик. — Я на «вічную пам’ять» узяв.

— Як узяв, у кого? — допитувалася та стурбовано.

У цей час до хати зайшла Марта,