Читати книгу - "Смарагд"

Марта відразу побачила чужу ікону на стіні.

— Мамо, то — картинка, — запобігливо промовив до неї хлопчик.

— Бачу, що за картинка. Хіба мало богів висить он у вас на покуті? Тепер будеш розвішувати ще й по всій хаті — зніми.

— Мені хочеться, — спробував умовити Данило.

Марта більше нічого не сказала, відштовхнула хлопчика і сама полізла знімати ікону.

— Нехай висить, — заплакав Дань, — краще вдарте мене. — Став на подушки, складені на полику, подушки розвалилися, він упав і мало не зіштовхнув Марту на підлогу.

— Ах ти ж, вишкребку циганський! — Марта розлютилася, ухопила ікону і вдарила нею хлопчика по голові. Тонке дерево і скло розлетілися на всі боки, в руках залишилася одна рама. Даньо якусь мить стояв, оглушений тим ударом, потім сплигнув із полика, вибіг на кухню, схопив тарілки на столі і хряснув ними об підлогу.

— Я знала, що це добром не скінчиться, — чомусь тихо промовила Марта.

— Бабо, — у Данила тремтіли руки й кривилося плакати обличчя, — бабо, ми тут зайві?

— Цить, дурку, цить, — та обняла його за плечі й пригорнула до себе.

Увечері, коли всі поснули, він встав зі своєї постелі й ліг коло Маріуци, яка не спала і раз у раз важко зітхала.

— Бабо, — попросив тихенько, — розкажи мені: чого мати й батько нас не люблять?

— Видумав таке, — розсердилася Маріуца. — Іди спи.

— Я знаю, — торкнув її лагідно за руку, — я знаю, що ми тут чужі.

— Що знаєш, то тримай при собі, — попросила його Маріуца, — бо ще малий і в тебе немає іншої домівки.

У неділю Григорій і Марта часто їздили до міста. Одного разу Юрко й Данило упросилися з ними, уперше ходили по базару, роззиралися на всі боки. Загаявшись, Данило мало не штовхнув жінку, яка поставила на землю кошик, дивилася кудись угору і хрестилася. Він теж глянув туди й завмер — зовсім близько сяяв на сонці золотий купол церкви.

Хлопчик іще ніколи не бачив діючого храму й спочатку несміливо ступив на подвір’я, потім зайшов усередину. Вражений, стояв під стіною, неподалік від дверей, і немов розчинявся в цьому, досі незнайомому, світі. А на базарі гучномовець раз у раз повторював: «Громадяни, загубився хлопчик одинадцяти років. Його прикмети: чорне кучеряве волосся, блакитні очі…»

У п’ятнадцять років волосся в Данила не змінилося: було таким же чорним і кучерявим. Зате сам він змінився настільки, що родичі, які не бачили його кілька років, не впізнавали в ньому колишнього Даня. Але таких було мало, бо цигани приїжджали до Маріуци тепер часто. І приїжджали не в кибитках, а на «Волгах» та «Жигулях». Розповідали, як багатіли їхні родини й осідали по великих містах. Тепер почав родичатися й Григорій. Їздив гостювати до своїх, надовго викинутих із життя, двоюрідних сестер і братів, дядьків, тіток, яких у нього виявилося багато. Їхній будинок теж часто перетворювався на циганський готель. Маріуца з того раділа, а Марта почала ненавидіти свій дім.

Найбільше уваги перепадало Даню. Сором’язливий Юрко був ніби в тіні меншого брата, що переріс його мало не на голову. Широкоплечий, із проникливим поглядом і непокорою у блакитних очах, Дань викликав подив і захват.

Григорій бачив ту непокору і розумів, що скоро син вирветься з батьківської влади. Тому, коли хлопець закінчив вісім класів, несподівано взяв його із собою у Рахів. Юнак зрадів, але не розумів, чому баба часто витирала сльози, а мати стала такою запопадливою.

Будинок, до якого привезла їх новенька «Волга», був схожий на маєток за високою огорожею. Начиння будинку теж здивувало хлопця розкішшю, якої він іще не бачив.

Григорія і Данила зустріли як дорогих гостей і за давніми циганськими звичаями. У цій суміші сучасності й старовини юнак почувався, мов на новорічному святі. Ловив на собі зацікавлені погляди, але не дивувався, тільки дочка господаря — Софія — викликала ніяковість. Була старшою за нього, з пишним бюстом і грубими рисами обличчя. Посміхалася часто і якось винувато, а в очах Дань помічав розгубленість. Та не переймався, бо знав, що подобається дівчатам, хоча жоден дівочий погляд іще не торкнувся юного серця. За столом чомусь постійно сидів із Софією, і це сусідство обтяжувало, як і нав’язливе товариство молодої циганки, коли їх залишали наодинці.

І в будень вона вбиралася у святкове, надягала багато золотих прикрас, яскраво фарбувалася, від чого обличчя ставало ще грубішим. Коли нікого не було вдома, розважала Данила розмовами, грою на гітарі. А грала вона гарно. Та її намагання заспівати дратували хлопця, який іще змалку тонко відчував пісню. Софія зрозуміла й перестала співати, але напосілася вчити грі на гітарі. І вже скоро чутливі пальці юнака вільно перебирали струни, добираючи мелодію.

Данило соромився співати, якщо хтось був поруч. Якось йому здалося, що вдома немає нікого, і він заспівав. Не циганської, а свою улюблену «Ой, у гаю, гаю, зелен розмаю». Коли закінчив співати, у будинку стояла тиша, потім двері відчинив Симон, батько Софії.

— Будеш артистом! — вигукнув радісно і задоволено поплескав Даня по плечу. За ним зайшла Софія, чомусь зашарілася й опустила очі.

Данило не чув, як одного разу Симон із Григорієм про щось домовлялися, сперечалися й ніяк не могли дійти згоди. Але здивувався, коли батько сказав, що завтра поїде, а він іще залишиться.

— Чого я залишуся? І я поїду. — Хлопцю не кортіло додому, але й тут він почувався наче у клітці.

— А чим тобі погано у Симона? — якось дивно посміхнувся Григорій. — Не в чужих же… Приїдеш через пару тижнів — нічого тобі вдома робити. Обдивися, може, що хороше для себе побачиш. Не вік же у мене на шиї сидіти, — чомусь закінчив сердито й відвів погляд.

Того вечора допізна засиділися за чаєм: Симон, його дружина, уже старіюча циганка, їхні два сини й Софія. Сиділи по-домашньому, босоніж на м’якому килимі, за низьким столиком.

Після чаю курили кальян із гашишем. Коли дійшла черга Данила, він зніяковів, бо не тільки ще не курив кальян, а й звичайної цигарки.

— Бери, бери, — заохотив Симон, — що то за циган, що не курить кальян. Спробуй нашого щастя, — при цих словах він багатозначно глянув на дочку.

Відчуття несподіваної радості з’явилося в Даня за кілька хвилин. Здалося, що перед ним відкрився інший світ почуттів, щасливий до запаморочення, який відірвав його від усього буденного й переніс у рай. У тому раю була і Софія. Дівчина тулилася до нього оголеним тілом, обнімала й цілувала так, що він задихався