Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Докторе Стадлер, справа, про яку я хочу порадитися, не надто відповідає вашим зацікавленням. Можливо, це дивно, що я до вас звертаюся. Дозвольте, будь ласка, пояснити.

— Те, що ви побажали до мене звернутися — цілком достатній мотив. Якщо можу вам чимось прислужитися, будь-чим… Навіть не знаю, чи зараз щось може втішити мене дужче.

Його усмішка вабила — то була емоція земної людини, спрямована не вуалювати слова, а увиразнювати сміливість висловлювати щирі почуття.

— Моя проблема стосується технології, — сказала Даґні з чистою, безбарвною інтонацією молодого механіка, що обговорює складне завдання. — Я цілком усвідомлюю вашу зневагу до цієї царини науки. Не сподіваюся, що ви розв’яжете мою проблему, — ця робота навряд чи належить до ваших інтересів і обов’язків. Хочу лише викласти суть, а потім поставлю два запитання. Я мусила до вас звернутися, бо це стосується розуму певної особи, видатного розуму, а… — рівним тоном проказала вона, намагаючись якнайточніше формулювати, — а ви зараз єдина світла голова у цій царині.

Даґні не зрозуміла, чому її слова так зачепили Стадлера. Вона помітила, як застигло його обличчя, а очі набули раптом серйозного виразу, що здавався нетерплячим і майже благальним. Скромно й просто він запитав (хоча голос його лунав понуро, наче притиснутий вагою якоїсь емоції):

— Міс Таґґарт, яка у вас проблема?

Даґні розповіла про двигун та про місце, де його знайшла, й, оминувши деталі пошуків, сказала, що не вдалося довідатися ім’я винахідника. Простягнула йому фотографії двигуна та залишки рукопису.

Спостерігала, як він читав. Спершу його очі швидко, з фаховою впевненістю пробіглися документом, далі виникла пауза, потім дедалі чіткіше почала проступати напружена увага, заворушилися губи — хтось інший на його місці присвиснув би чи судомно хапонув повітря. Він надовго завмер і відвів погляд; здавалося, що його розум мчить карколомними стежками, намагаючись не втратити жодної думки. Вона бачила, що він прогортав рукопис назад, потім зупинився, знову примусив себе читати, наче його розривало між жадобою продовжувати та охопити всі варіанти, що розкриваються перед його внутрішнім зором. Даґні бачила його мовчазне захоплення, знала, що він забув про її офіс, її існування, геть про все, крім документа; вражена з цієї реакції, пошкодувала, що не може симпатизувати доктору Робертові Стадлеру.

Понад годину тривала мовчанка. Потім він закінчив читати і поглянув на неї.

— Але ж це надзвичайно! — сказав він радісно і зачудовано, ніби повідомляючи несподівані для неї новини.

Вона хотіла б усміхнутися та подарувати йому радість спільного тріумфу, натомість просто кивнула і прохолодно погодилася:

— Так.

— Але ж, міс Таґґарт, це грандіозно!

— Так.

— Ви сказали, це стосується технологій? Це набагато, набагато, набагато більше. Сторінки, де він пише про свій трансформатор… Можете побачити, з чого він виходить. Він дійшов до нової концепції енергії. Він відкинув всі наші старі припущення, згідно з якими його двигун не міг би існувати. Він сформулював власні передумови і розкрив таємницю перетворення статичної енергії на кінетичну. Чи знаєте ви, що це означає? Чи усвідомлюєте, який подвиг чистої, абстрактної науки довелося йому здійснити, перш ніж створити свій двигун?

— Хто? — тихо запитала вона.

— Перепрошую?

— Це перше з двох запитань, які я хотіла вам поставити, докторе Стадлер: чи спадає вам на думку молодий науковець, якого ви могли знати десять років тому, і який був би на таке спроможний?

Стадлер уражено завмер. Він не мав часу, щоб обміркувати це запитання.

— Ні, — насупившись, повільно сказав він. — Ні, нікого не можу пригадати… І це дивно… Бо такий хист неможливо було б не помітити… Хтось привернув би до нього мою увагу… До мене завжди присилають перспективних молодих фізиків. Ви сказали, що знайшли це в дослідницькій лабораторії звичайної комерційної фабрики двигунів?

— Так.

— Дивно. Що він робив у такому місці?

— Створював двигун.

— Саме про це мені і йдеться. Людина з геніальними задатками видатного науковця, яка вирішила стати комерційним винахідником? Як на мене, це обурливо. Йому хотілося зробити двигун, тому він тихо здійснив революцію в енергетиці, досягнув мети — і навіть не подбав, щоб опублікувати свої знахідки, а просто сконструював механізм. Чому він прагнув марнувати свій інтелект на практичні прилади?

— Можливо, тому що йому подобалося жити у цьому світі, — вихопилось у неї.

— Даруйте?

— Ні, я… Вибачте, докторе Стадлер. Я не збиралася обговорювати жодних тем… не дотичних…

Стежачи за власними думками, він проігнорував її слова:

— Чому він не прийшов до мене? Чому не приєднався до важливих наукових кіл, до яких належу я? Якщо йому вистачило розуму на це, то він, безсумнівно, мав достатньо тями, щоб розуміти важливість свого винаходу. Чому він не опублікував доповідь про своє визначення енергії? Я бачу загальний напрямок, яким він рухався, але ж — чорт забирай! — найважливіших сторінок бракує, немає офіційного звіту! Хтось із його оточення стовідсотково мусив бути достатньо обізнаний, щоб оголосити про цю роботу всьому науковому світові. Чому вони цього не зробили? Як вони могли занедбати, просто-таки занехаяти річ такого рівня?

— Це запитання, на які я не можу знайти відповідей.

– І, крім цього, суто з практичного погляду, чому цей двигун покинули в купі сміття? Перший-ліпший телепень-промисловець віддав би усе, щоб заробити на ньому статки. Жодного інтелекту не треба, щоб побачити його комерційну цінність.

Вона вперше всміхнулась усміхом, сповненим гіркоти. І промовчала.

— Думаєте, неможливо виявити винахідника? — запитав він.

— На цей момент — абсолютно неможливо.

— Вважаєте, він досі живий?

— Сподіваюся на це. Але не впевнена.

— Припустімо, я спробую опублікувати про нього оголошення?

— Ні. Не робіть цього.

— Але якби я дав оголошення у наукових виданнях і попросив доктора Ферріса… — він замовк. Їхні погляди блискавично зустрілися. Даґні не сказала нічого, але витримала його погляд. Він відвів очі й холодно та рішуче закінчив речення:

— …попросив доктора Ферріса передати по радіо, що я бажаю його бачити, чи відмовиться він прийти?

— Так, докторе Стадлер, мабуть, він відмовиться.

Він не дивився на Даґні. Вона помітила легке напруження його лицевих м’язів на водночас якомусь млявому обличчі; жінка не могла б пояснити ні того, яке світло вигасало у ньому, ні що саме спонукало її подумати про це вгасання.

Він кинув рукопис на стіл звичним для себе зневажливим жестом:

— Люди, достатньо ділові, щоб продавати свій розум за гроші, повинні володіти знаннями про обставини практичної реальності.

Він дивився на неї дещо виклично, ніби очікуючи різкої відповіді. Проте Даґні відреагувала ще гірше: безсторонньо, ніби істинність чи хибність його обвинувачень