Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кав’ярня на розі 📚 - Українською

Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кав’ярня на розі" автора Оксана Сайко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 34
Перейти на сторінку:
Я думала про те, що мине ще кілька днів, — і я знову на тиждень позбудуся нестерпних репетиторів та занять. А ще я думала, що здійснювати батькову мрію, виявляється, дуже обтяжлива й нелегка справа. Проте, коли немає власної мрії, доводиться здійснювати чиюсь. І чому в мене немає мрії? Чому я не знаю, чого прагну? Я тяжко зітхнула, незадоволена собою. Нарешті, змерзнувши, зачинила вікно й уклалася спати.

У п’ятницю, коли я прийшла до математички, то зустріла там тюхтія.

— Я перенесла Денисове заняття, бо в мене виникли певні обставини, — пояснила викладачка, — тому сьогодні ви позаймаєтеся разом. Але, гадаю, так буде навіть цікавіше, чи не так, Лідо?

У тюхтія знову почервоніли вуха. Я лише байдуже стенула плечем.

Моє шосте чуття таки мене не підвело. Тюхтій справді виявляв неабиякі здібності до математики. У нього були жвава логіка й кмітливість, він схоплював усе на льоту, швидко й легко, ніби оті приклади були для нього забавкою. А мені тим часом потрібно було добряче подумати та зосередитися над кожним завданням. Схоже, математичка була у захваті від свого учня: вона вдоволено усміхалася і нахвалювала його. А я почувала до нього ще більшу зневагу й роздратування. «От мудрагель нещасний», — свердлила я його сердитим поглядом з-під лоба, коли він укотре завчасу подавав математичці зошита з розв’язаними прикладами.

Нарешті мука скінчилася. Ми з Денисом мовчки спустилися сходами й, опинившись на вулиці, я навмисне пришвидшила ходу, щоби позбутися його товариства.

— Ти, мабуть, поспішаєш… — озвався тюхтій і собі пришвидшив ходу.

— Та ні… З чого ти взяв?

— Ти дуже швидко йдеш.

— Це, напевно, звичка, — відповіла я й сповільнила крок, водночас лаючи себе подумки за невигадливе виправдання.

— І як тобі математичка? — спитав тюхтій.

— Репетитор вона, звісно, хороший, — відказала я. — Але, як на мене, занадто захоплена своїм фахом. До фанатизму. Як послухати її, то важливішого за метематику не існує нічого.

— Так і є, — промовив тюхтій. — Недарма ж математику вважають царицею усіх наук і основою мистецтва.

— Гадаю, це перебільшення, — недбало кинула я, — принаймні щодо мистецтва.

— Аж ніяк, — заперечив хлопець. — От візьмімо, приміром, музику, її такти, розміри, лади та ритми. Або поезію, її ямби та хореї. Чи малярство, де є чітке співвідношення геометричних ліній, чи архітектуру з її точними розрахунками плану та масштабу… Скрізь є математика!

Я не мала що на те заперечити, бо тюхтій таки справді мав рацію.

— А ти куди збираєшся вступати? — запитала я його по якійсь хвилі, вже трохи лагідніше.

— Я хочу бути фізиком, — відказав він.

— Я так і думала, — пхикнула я.

— Але батьки надають перевагу юриспруденції, адже це престижно… Вони спочатку й чути нічого не хотіли про фізико-математичний, поки я не наполіг на своєму.

— Он як…

— А ти куди готуєшся?

— А мої батьки надають перевагу економічному, — відказала я.

— Батьки? А ти сама?

— У тому то й річ, що я не знаю, — зітхнула я. — Маю лише почуття обов’язку перед батьком.

— Почуття обов’язку — це добре, але іноді воно обмежує й перетворює тебе на невільницю, неспроможну відкритися й самореалізуватися. Тобі потрібно себе шукати, — мовив тюхтій. — Я знав одного хлопця, який змінив п’ять професій, поки зрозумів, що він природжений кухар.

— Невтішна перспектива — змінювати професії і постійно розчаровуватися, — зауважила я.

— Зате цікаво, — відказав Денис.

Далі нам було не по дорозі. На прощання тюхтій мені всміхнувся. І його по-дитячому щира усмішка зробила його симпатичним, навіть незважаючи на веснянки й окуляри. «Загалом, він не такий уже й поганий хлопець, — вирішила я, — і не такий уже й тюхтій».

IV

На початку нового тижня Нелька зустріла мене так, ніби не бачила сто років. Кинулася на шию й розцілувала.

— Як добре, що ти нарешті прийшла! — вигукнула вона. — Уяви собі, як мені було чекати на тебе і тримати у собі все, що я хотіла тобі розповісти! Це просто нестерпно! Ці сім днів здалися мені вічністю!

І, жваво зчищаючи шкірку з картоплини, вона захоплено розповіла мені про того хлопця-сусіда, з яким нещодавно познайомилися.

Все у них складалося якнайкраще. Кілька днів тому вони побували у кіно. Та Нелька не надто второпала, про що був той фільм і які там грали актори, — так палко вони цілувалися на задньому ряді. А вчора він подарував їй троянди, а Нелька вже й не пам’ятала, коли їй востаннє дарували квіти, тому дуже розчулилася. Проте вона все ще не наважувалася познайомити свого хлопця із сином.

— Може, краще почекати ще трохи? Тут не варто поспішати. Ти ж знаєш, який Юрчик…

— А, може, варто Юрка потроху підготувати до знайомства? Принаймні, щоби це не було для нього несподіванкою? Розповідай малому про свого хлопця щось хороше, ось він і матиме про нього гарне враження, — порадила я.

— Не знаю… — Нелька, задумавшись, кинула лушпиння простісінько до баняка із чистою картоплею. За мить спохопилась і засміялася. — Ось бачиш, наготувала б… Не варто на кухні думати про особисте. Інакше обов’язково або пересолиш, або переперчиш, або зготуєш картоплю із шкарлупами… Або ще щось наплутаєш і зіпсуєш смак… Зі мною вже якось таке трапилося: додала до тушкованого м’яса замість солі цукру…

Відвідувачів того дня було небагато. На обід, як завжди, з’явилися учитель музики зі своєю флейтою та голомозий добродій із житлової контори.

— Ну нарешті! Сьогодні ви, — буркнув він замість привітання, наблизившись до ляди. — Ота пані, що працює після вас, постійно не доливає до склянки води! Я ці штучки ваші дуже добре знаю! Не доливаєте соки, вино… Заробляєте собі на тих мілілітрах! Сподіваюся, ви мені сьогодні наллєте достатньо? І глядіть, знову не переплутайте мого замовлення! Цього разу я не терпітиму такого недбальства!

— Так, авжеж, — пробурмотіла я, не маючи жодного бажання сперечатися.

— Ви маєте рацію, — заговорив до нього молодик у кашкеті набакир, який щойно зайшов до кав’ярні й теж наблизився до ляди. Іноді він замовляв у нас каву.

Сьогодні, здається, був напідпитку, бо від нього тхнуло алкоголем.

— Маєте рацію, — повторив молодик, — я теж зауважив, що мені часто не доливають горілки до чарки! Бодай десять грамів, а таки бракує! Тож налийте мені, дівчино, двісті грамів кави і ні грама менше!

Голомозий добродій зиркнув на юнака, демонстративно скривився й, відмахуючись від його перегару, подався за свій столик, сів і відразу ж втупився у газету.

— Не знаю, як вам, але мені завжди усе наливають, як годиться, — озвався учитель музики, втираючи серветкою вуса.

Добродій визирнув з-за газети і якусь хвилю дивився на вчителя.

— Гм…

1 ... 6 7 8 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кав’ярня на розі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кав’ярня на розі"