Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Пароль «Dum Spiro…» 📚 - Українською

Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пароль «Dum Spiro…»" автора Євген Степанович Березняк. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 52
Перейти на сторінку:
— в гестапо. Ти не знаєш, що з Грозою і Грушею. Отже, Краків, краківська явка для тебе не існує. Вибиратися через Бєляни — у Рибну. Там — інша явка.

Без пригод вийшов на дорогу. До сусіднього села доїхав на попутній підводі. Господар її, літній селянин, ні про що не розпитував, од грошей відмовився. Попередив: тут у селі без дозволу старости (солтиса) на ночівлю можуть і не впустити. Я вирішив не ризикувати.

Пішов лугом. Набрів на стіжок сіна і зарився в нього з головою. Воно пахло винними яблуками, медом, землею, дитинством — і я, засинаючи, подумав: життя — пречудова штука.

СТАНІСЛАВ МАЛИК

На світанку я залишив свій «номер-люкс» і поспішив у Рибну. Явочну квартиру для нашої групи тут готувала «Комар» — радистка із групи «Львів». Напередодні вильоту нам повідомили її адресу, назвали прізвище господаря явки. Капітан із штабу фронту додав, що господар явки — людина надійна, перевірена, секретар місцевого партійного осередку.

На будинок 448 я наткнувся випадково, як тільки увійшов у Рибну. Потім узнав, що мені просто пощастило, бо без розпитувань тут розшукати будинок за номером нелегко.

Ворота невеликої садиби були розчинені. На подвір'ї стояв літній селянин у жилетці, капелюсі з чорною стрічкою. Потягуючи люльку, він дивився на мене спокійно, вичікуюче.

Хвилюючись, я запитав:

— Чи має пан для продажу сливи?

На мій пароль господар не відповів, а розсудливо сказав:

— Зайдімо до хати. Сіли за стіл.

— Слив, паночку, вже нема. Є яблука. Давайте ще раз знайомитися. Ці стіни надійні. Тут нас ніхто не почує.

— Капітан Михайлов.

— Станіслав Малик.

Станіслав зрадів мені, як рідному синові.

— Вас давно чекають, непокояться. Але спершу поснідайте.

Потім оглянув мене з ніг до голови і, ні слова не кажучи, вийшов. Повернувся з одягом. Я охоче скинув свій темно-синій костюм. І ось ми стоїмо поруч — босі, у порваних штанях. На мені, як і на Малику, жилет, капелюх з чорною стрічкою: батько й син.

— Хтось уже приходив?

— Паненка одна. Файна дзєвчина. Ольга Совєцька підшукала їй надійну квартиру.

— Хто ще?

— Ніц, товаришу капітан.

«Паненка», очевидно, — Груша. Значить, Гроза ще не з'являвся.

Я один на горищі, заваленому сіном, збруєю, всіляким мотлохом. Малика попросив сходити за Ольгою Совєцькою.

Яка ж ти, Комар? Що мені про тебе відомо? Нижче середнього зросту, очі карі. Комсомолка. У ворожому тилу майже чотири місяці. І весь цей час підтримує зв'язок, передає інформацію.

— Смілива, бойова дівчина, — коротко атестував її Павлов. — Із групи залишилась одна. Буде працювати з вами.

Спершу над драбиною блиснули очі. Широко розплющені, сонячні. Зустрілися з моїми. Потім випірнула вся — у фартушку, старенькому платтячку. Ноги босі. В школі я, напевно, признав би Ольгу за ученицю п'ятого-шостого класу. Дивився на неї, і якось не вірилось, що оце дівча і є безстрашний Комар.

— Здрастуйте, товаришу капітан! З благополучним прибуттям.

— Здрастуй, Комарику.

Кинулась до мене. І тут я відчув, що в нашого Комарика очі вже не на сухому місці.

— Що ж це: з такого ясного неба та й раптом дощ?

— Це нічого, це я на радощах, товаришу командир.

Ольга підтвердила: Груша вже п'ять днів як тут.

— Жива, здорова! Сидить у Татуся. Жде, не діждеться дяді Васі.

Татусь — це Врубель. Батрак Врубель. Живе в сусідньому селі Сайка. Він також чекає нас.

Всі питання відкладаю на вечір. Спускаємося по драбині.

— Вам, товаришу капітан, буде добре у Врублів. Це такі люди, такі люди! Татусь, Рузя, Стефа. За радянську людину все віддадуть. І життя не пошкодують.

Незабаром нам довелося в цьому переконатись…

Запам'ятався мені перший день у Врублів. Татусь, лисий, довгов'язий — жилет висів на ньому, як на вішалці, — не міг нарадуватися за свою «дзєвчину»: все одна та одна, а тепер у Ольці й подружка така файна паненка, і пан капітан.

У нашої файної «паненки» Груші обличчя промениться щасливою усмішкою.

— Я за вас, дядя Вася, знаєте, як переживала!.. І за Олексія… Та певна: з ним нічого не скоїлося… А мені просто пощастило.

Анка — Груша розповідала про свої пригоди та мандри:

— Стрибнула з літака і в повітрі мало не задихнулася. Стропи парашута переплелися під самою шиєю. Так і летіла до землі, наче повішена. Приземлилась на городі в картоплі, біля якогось гостроверхого будинку. Чую: на дорозі розмірені кроки. Певно, патруль. Думаю, хоч би місяць не виглянув з-за хмар: відразу парашут угледять. Потім швиденько, як учили на тренуваннях, зібрала парашут, закопала на городі. І тут місяць виплив, освітив город, подвір'я, конюшню, будинок. Засріблився на даху олень-флюгер. Я завмерла. А коли знову стемніло, відійшла подалі й почала подавати наші умовні сигнали… На світанку закопала у полі рацію, зброю і стала за легендою остарбайтерін (робітницею зі Сходу), що повертається по хворобі додому. На дорозі приєдналася до гурту наших дівчат і вже разом добиралися до Кракова…

У Врублів мені подобалося. І милі господарі, і будинок на відшибі. І мій схов на славу. Зайдеш в повітку — сіно по самий дах. Треба його все розкидати, щоб добратися до схову. Вихід — у бік лісу. Дошки змащені жиром, легко, безшумно підіймаються і опускаються. Біля виходу — лава: для конспірації.

У цьому ж будинку і рація. Зручно, але… небезпечно. Дуже небезпечно. Чи уявляє старий Врубель, що чекає його сім'ю на випадок провалу? Я запитав його про це і додав, що в найближчі дні постараємося підшукати іншу квартиру. Врубель образився:

— Хіба Ольці в нас погано? Хіба совєцькі мені вже не довіряють? Я все знаю, пане капітан. А боятися? Ви, пане капітан, не сумнівайтесь: ми, Врублі[4] — не горобці. За рід свій постояти зуміємо. Нєх нас герман боїться.

DUM SPIRO…

— Товаришу капітан, до вас гостя.

На порозі Ольга, а поруч з нею молода, модно одягнена жінка. Вродлива, некваплива в рухах, світлоока.

— Капітан Михайлов.

— Валерія.

Он вона яка — зв'язкова Краківського підпільного обласного комітету ППР (Польської робітничої партії) та Армії людової. За два дні Ольга мені вуха протуркотіла: Валя та Валя (так називали Валерію). І розумниця, і винахідлива, й артистка, яких мало. Переодягнеться перекупкою, черницею — не пізнати. В ній одній — десятки різних жінок.

— Ні, ви тільки уявіть собі, товаришу капітан. Перша наша радіоквартира була в селі Могила. А тут ми дізналися про зраду «Львова». Могила у першу-ліпшу хвилину могла стати для нас справжньою могилою. Вирішили ми перебратися в Рибну.

1 ... 6 7 8 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пароль «Dum Spiro…»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пароль «Dum Spiro…»"