Читати книгу - "Артур і мініпути"

— Ну, нарешті! — він полегшено зітхає, витягуючи вчетверо складений папір. — Оскільки поштар приходить до вас не частіше одного разу на тиждень, я вирішив сам привезти документ, щоб ви на нього недовго чекали. Чим швидше дізнаєтеся його зміст, тим краще буде для вас, — з напускною доброзичливістю говорить він.

Давидо подає папір бабусеньці, і вона, навісивши на носа окуляри, розгортає його.

— Цей документ засвідчує, що ваша угода про купівлю будинку недійсна, бо ви не внесли своєчасно решту грошей, — продовжує він. — Документ складено в канцелярії управителя.

Бабуся читає написане і її обличчя стає все похмурішим.

— Управитель сам займається цією справою, щоб вона не затяглася, — додає гість.

Навіть не читаючи документ, Артур розуміє: справи погані. Він з таким гнівом дивиться на пана Давидо, що той мав би крізь землю провалитися від сорому, якби не був таким самовпевненим. А гість поглядає на Артура очима ласкавої змії.

— Цей документ засвідчує, що ваше право на користування будинком припиняється через два дні. Через три дні дім належатиме мені, в чому ви можете пересвідчитися, прочитавши цей документ. Сподіваюся, тепер ви зрозуміли, чому я прийшов без запрошення… Мені хочеться почати обживати цей будинок… поступово…

Давидо пишається своєю хитромудрістю і не відчуває жодних докорів сумління.

— Не турбуйтеся, я не буду виганяти вас так, як ви мене. Я дам вам трохи часу, щоб зібрати свої речі.

Бабуся готова до найгіршого.

— Даю вам сорок вісім годин, — холодно кидає Давидо. — А поки що почувайтесь у моєму будинку… як у своєму, — з єхидною посмішкою додає він.

Якби Артур міг стріляти поглядом, цей незваний гість став би схожий на решето.

А бабусенька спокійна. Вона дочитала папір до кінця і замислено сказала:

— Бачите, тут є одна заковика…

Давидо здригається, бо явно не готовий до такого розвитку подій.

— Заковика? Яка?

— Ваш приятель так поспішав догодити вам, що забув про одну деталь.

Тепер уже Давидо захвилювався. Адже відомо: навіть піщинка, потрапивши в запущений механізм угоди, може зупинити його роботу, навіть зірвати.

— Ну і що це за заковика?

— Управитель забув… підписати документ.

І бабусенька повертає гостю папір. Давидо дивиться на нього, як баран на нові ворота. Сказати йому нічого і він тільки хапає ротом повітря, як сом, викинутий хвилею на берег.

Артурові хочеться переможно закричати, але він стримується. Занадто багато честі для цього мерзенного чоловіка. Достатньо йому і зневаги. Бабусенька складає аркуш учетверо, як він був складений раніше, і повертає його панові Дави до.

— Отже, це ви в мене в гостях! Зважаючи на вашу нечувану нетактовність, я даю вам десять секунд на те, щоб ви залишили мій дім. Бо викличу поліцію!

Давидо силкується щось відповісти, але йому бракує слів. Артур бере слухавку.

— Ви вмієте рахувати до десяти? — чемно запитує він.

— Ви… ви ще пошкодуєте, що так нахабно поводитеся! Я вам цього не подарую! — кидає Давидо.

Розвернувшись на підборах, він виходить і так сильно гримає дверима, що його передбачення збувається: дзвін, який висів при вході, падає йому на голову.

Намагаючись уникнути удару дзвона, Давидо врізається в дерев'яну колону і з диким криком відскакує від неї, біжить до сходів, але не втримується на них і скочується вниз, на доріжку, посипану дрібним гравієм.

Охкаючи і чортихаючись, він підводиться, розтирає забиті боки, якось добирається до свого автомобіля і сідає за кермо. Машина різко зривається з місця і зникає у клубках куряви.

Небо рудіє. Сонце поволі ховається за вершину гори — ну прямо як на малюнку, який — уже вкотре! — розглядає Артур. Художник зобразив вечір в африканській савані так майстерно, що хлопчикові здається: він пашить спекою африканського дня, який добігає кінця.

Артур сидить на ліжку. Його мокре волосся пахне яблуками. На колінах у нього груба книга в шкіряній палітурці. Цю книгу він щоразу читає перед сном.

Поруч сидить бабусенька і розглядає той самий малюнок. Вона якось особливо схвильована.

— Ми щовечора милувалися цим дивовижним заходом сонця… Твоя мама з'явилася на світ у такий час, — розповідає вона хлопчикові.

Артур уважно її слухає.

— Поки я в наметі народжувала твою маму, твій дідусь сидів біля входу і малював цей пейзаж.

Артур уявляє собі дідуся з пензлями в руках і усміхається.

— А що ви робили в Африці?

— Я працювала медсестрою, а твій дідусь був інженером. Він споруджував мости, тунелі, дороги. Ми там і познайомилися. У нас були однакові думки й бажання. Ми дуже хотіли допомогти жителям Африки.

Артур обережно перегортає сторінку і бачить на малюнку напівголих чоловіків з розфарбованими обличчями, амулетами й намистом на міцних шиях. Всі вони — дуже високі й стрункі. Мабуть, їхніми найближчими родичами були — жирафи.

— Хто це? — захоплено вигукує Артур.

— Мисливці із племені бонго-матасалаї, — відповідає бабусенька. — Твій дідусь потоваришував з ними. У цього племені незвичайна історія…

— Історія? Яка історія? — допитується онук.

— Сьогодні вже пізно, Артуре. Завтра, можливо, буде час і я розповім тобі, — стомлено відповідає бабуся.

— Ну, будь ласочка, бабусенько, — жалібно благає хлопчик, скорчивши зворушливу гримаску.

— Мені треба ще посуд помити, на кухні прибрати, — не погоджується бабуся. Однак легше побороти втому, аніж натиск допитливого Артура.

— Будь ласка, всього п'ять хвилиночок… У мене ж день народження! — просить хлопчик так жалібно, що й каміння можна розчулити.

А що казати про бабусю!

— Гаразд, — погоджується вона, — але недовго!

— Добре, добре! — одказує Артур. Так зубний лікар переконує дитину, що їй нічого не болітиме.

Бабусенька умощується зручніше, а онук влаштовується біля неї.

— Бонго-матасалаї завжди були дуже високими — дорослі чоловіки мали зріст метрів зо два або й більше. Звісно, людям такого зросту жилося досить складно, та вони не нарікали. А ще були впевнені, якщо природа створила їх такими великими, отже, вона створила і їхніх маленьких братів — як другі половинки. Адже те, що може зробити велика людина, не зробить маленька. І навпаки.

Затамувавши подих, Артур слухає бабусю, і та, зворушена його увагою, продовжує:

— Китайці називають два природні начала Янь та Інь.

Бонго-матасалаї назвали свої половинки «природними братами». Кілька віків вони шукали свої крихітні половинки, ті самі, які мали принести в їхній світ гармонію.

— І вони їх знайшли? — запитує Артур, стурбований тим, що історія може виявитися надто короткою.

— Триста років шукали вони по всій Африці, а знайшли зовсім поруч — за кілька метрів від себе.

— Як?

— А так! Ті крихітні люди називали себе мініпутами, бо всі вони були заввишки не більше двох