Читати книгу - "Аку-аку"

Лаперуз перший спробував вплинути на місцеву культуру досягненнями своєї країни: він залишив тубільцям свиней, кіз та овець і за короткий час перебування на острові встиг висіяти там багато різного насіння. Та голодні тубільці з'їли всіх тварин, не давши їм розплодитись, і острів залишився таким, як був і раніше.

Лише на початку минулого століття відлюдний острів Пасхи знову відвідали гості, теж представники нашої раси. Остров'яни стовпились на скелястому березі, більше не ховаючись під землею. Цього й треба було капітанові американської шхуни, що завітав сюди, полюючи на людей, якими він дотів заселити острів Хуан Фернандес біля берегів Чілі і влаштувати там базу для полювання на тюленів. Після одчайдушної сутички йому пощастило захопити з собою дванадцять чоловіків і десять жінок. На третій день плавання він випустив бранців на палубу. Чоловіки в ту ж мить кинулись за борт і попливли через океан до невидимого вже острова Пасхи. Капітан махнув на них рукою і повернувся по нову партію людей.

Після цього судна, що пропливали повз острів, не могли висадити людей на стрімкий берег, бо тубільці зустрічали їх градом каміння. Одній російській експедиції вдалось висадитись з допомогою пороху та куль, але дуже швидко вона змушена була відступити на кораблі.

Минали роки. Недовір'я остров'ян поступово зникало. Судна, що зрідка проходили повз острів, ненадовго зупинялися там. Тубільці все рідше зустрічали їх камінням, і все більше жінок з'являлось пригостити моряків. Але так тривало недовго.

Якось до берега пристала перуанська флотилія з семи кораблів. Багато остров'ян попливли їй назустріч і були дуже раді, коли їх запросили на борт і дозволили намалювати на папері якісь кривулі. Цим тубільці підписали контракт, не знаючи, що зобов'язуються працювати на островах недалеко від Перу, де збирають гуано. Коли задоволені остров'яни, нічого не підозріваючи, хотіли повернутись на берег, їх зв'язали й кинули до трюму. Потім вісімдесят мисливців за людьми, взявши з собою одежу та яскраві прикраси, підпливли до острова і розкидали все це по березі. Спокуса була надто велика, і багато остров'ян, що зібрались на скелях-навколо затоки, почали підходити ближче. Коли їх зійшлося кілька сотень, перуанці кинулися в атаку. Тубільців, які, стоячи на колінах, порпались у подарунках, схопили і позв'язували, а тих, що пробували тікати поміж скелі або кинулися в море, — обстріляли. Коли вже останній човен, набитий полоненими, мав відпливати, капітан раптом помітив двох людей, що ховалися в печері. Не маючи змоги примусити їх плисти на корабель, він обох застрелив. Так різдвяного вечора 1862 року спустів острів Пасхи. Ті, хто не потрапив у полон або не був забитий чи потоплений, залізли в підземні печери, заваливши входи камінням. На голому острові запанувала гнітюча тиша, тільки загрозливо гуркотів прибій. Гігантські статуї байдуже стояли на своїх постаментах, а з кораблів линули спів і п'яні крики: гості не знімалися з якоря, вони святкували різдво.

Тепер, коли люди з Пупа землі познайомилися з різдвом та Великоднем, вони ще мали познайомитись і з чужими краями. Кораблі привезли тисячу рабів на перуанські острови копати гуано, Єпіскоп Таїті виступив з протестом, і уряд звелів негайно одвезти рабів назад на рідний острів. Однак, поки по них прибув корабель, дев'ятсот чоловік загинуло від хвороб і незвичних кліматичних умов, а з тих ста, що залишились, вісімдесят п'ять померло в дорозі. Тільки п'ятнадцять чоловік вернулося живими назад на острів Пасхи. Вони принесли з собою віспу, яка вмить поширилася по всьому острову і змела майже все його населення, навіть тих, що сховалися в найглибших і найтісніших печерах. Злидні та хвороба зменшили кількість жителів острова до ста одинадцяти чоловік, рахуючи і дорослих і дітей.

Тимчасом на острові вперше оселився чужинець з добрими намірами. Це був самотній місіонер, який щиро хотів допомогти нещасним, та остров'яни геть обікрали його, поцупивши навіть одяг. Він утік з першим же кораблем, але невдовзі повернувся з помічниками і заснував на острові невеличку місію. Через кілька років, коли всі остров'яни, що залишилися живими, дали себе охрестити, з'явився якийсь француз-авантюрист і нацькував їх на місіонерів. Тубільці вигнали місіонера, але й француза вбили, а псалми співали далі вже самі. Ніяких інших слідів місіонерської діяльності на острові не залишилось. В кінці минулого століття європейці прийшли до висновку, що острів Пасхи має чудові пасовиська для овець, і його захопило Чілі. Тепер на ньому є губернатор, священик і лікар, і ніхто більше не живе в печерах або очеретяних хатинах. На зміну стародавній культурі острова Пасхи прийшла цивілізація, так само як у ескімосів, індійців і жителів усіх островів південної частини Тихого океану.

— Але ми прибули сюди не для того, щоб вивчати життя цивілізованих остров'ян, — сказав я, — ми приїхали копати. Якщо відповідь на загадку острова Пасхи і збереглася на сьогодні, то її треба шукати в землі.

— А хіба тут раніше ніхто не вів розкопок? — запитав один із матросів.

— Усі вважають, що тут немає грунту. Дерева на острові не ростуть. Якщо й колись тут не було лісу, то самої засохлої трави недосить, щоб утворився шар грунту. Ось чому склалось враження, що тут нічого шукати в землі.

За весь час на цьому дивовижному острові побували тільки дві археологічні експедиції, і ніхто більше не хотів сюди їхати. Першою була британська приватна експедиція, очолена Кетрін Рутледж. Вона приїхала на острів Пасхи 1914 року на власній шхуні, зробила топографічну зйомку і нанесла на карту все, що можна було побачити, насамперед муровані тераси, старі дороги і понад чотири сотні гігантських кам'яних статуй, розкиданих по всьому острову. Така робота велася тут вперше і забрала стільки часу, що Рутледж ніколи було вести систематичні розкопки. Вона обмежилася тим, що обчистила від землі кілька статуй. На лихо, всі наукові записи експедиції пропали, але Рутледж видала про свою кругосвітню подорож книгу, в якій говориться, що острів Пасхи весь оповитий таємничістю. Її все більше й більше захоплювала дивовижна, нерозгадана таємниця цього острова, над яким витає тінь невідомих скульпторів минулого. Вони всюди нагадують про себе, вони активніші й реальніші, ніж люди, що тепер