Читати книгу - "Мене називають Червоний"

Тієї ночі, коли ми із Заріфом прийшли на пустир, снігу ще не було. Здалеку чулося собаче виття.

— Навіщо ми сюди прийшли, — спитав бідолаха, — що ти хочеш показати мені в таку пізню пору?

— Попереду стоїть колодязь, за дванадцять кроків від нього зариті гроші, які я накопичував роками. Нікому не кажи про те, що я тобі розповів, і ми з Еніште-ефенді озолотимо тебе.

— Отже, ти визнаєш, що чиниш недобре від самого початку, — збуджено випалив він.

— Визнаю, — вимушено збрехав я.

— Те, що ви робите, — величезний гріх, і ти про це знаєш, — вів далі він, — це єресь, блюзнірство, на які ніхто не наважувався. Ви горітимете на самому дні пекла, а вашим мукам ніколи не буде кінця. Ще й мене втягли.

Почувши від нього такі слова, я з жахом збагнув, що йому повірить кожен. Чому? Бо в його словах така сила, така принадність, що людина мимоволі заслухається й захоче, щоб її посвятили в секрети чужої ницості. Про Еніште-ефенді вже й так ходили різні плітки через таємничу книжку, замовлену ним, і ті гроші, які платять за неї. До того ж його зненавидів головний майстер Осман. Ось як хитро мій золотенький братик перетворює наклеп у правду, — подумав я. — Наскільки ж він щирий?

Я змусив його повторити свої претензії, що посіяли ворожнечу між нами, але він почав перекручувати слова й лити воду. Складалося враження, ніби повернулися наші учнівські роки і він умовляє мене приховати якийсь проступок, щоб не потрапити під палицю майстра Османа. Я вже вірив у його прямодушність. Ніби в юності, Заріф широко витріщив очі, щоправда, в ті часи вони ще не поменшали від полуди. Ні, я ніскілечки не бажав кидатися йому в обійми, адже ж він збирався розпатякати всьому світові про нашу справу.

— Послухай-но, — сказав я, намагаючись прихилити його до себе, — ми займаємося позолотою, придумуємо, як розписати береги сторінок, малюємо ескізи, прикрашаємо сторінки сліпучим золотом, творимо найталановитіші ілюстрації, оздоблюємо скрині й шафи. Ми працюємо над цим роками. Це — наша робота. Й нам замовляють малюнки, нехай це будуть кораблі, газелі, султани, птахи, звичайні люди, сцени з оповідань. Хоч би що це було — нам замовляють, і ми виконуємо. Цього разу Еніште-ефенді доручив мені: «Намалюй коня з власної уяви». І я впродовж трьох діб сотні разів перемальовував коня, аби тільки відтворити його так, як це робить старий визнаний майстер.

Тут я показав Заріфові ескізи, виконані мною на грубому самаркандському папері, щоб набити руку. Зацікавившись, він підніс до очей ескізи й почав розглядати чорно-білих коней у блідому сяйві місяця.

— Давні майстри Герата, Шираза[41], — казав я, — говорили: «Якщо художник хоче зобразити коня так, як хоче й бачить його Аллах, то мусить невпинно малювати протягом п'ятдесяти років. І тоді досягне неперевершених результатів. Але вже у глупій темряві, бо осліпне за роки напруженої праці, та його рука завчить напам'ять контури малюнка».

Він занурився в мої роботи своїм невинним поглядом, який я пам'ятав із самого дитинства.

— Вони замовляють, а ми малюємо таємничих, дивовижних коней, так, як давні майстри. Та й годі. Хіба ми зобов'язані нести відповідальність за їхні забаганки? — спитав я.

— Не думаю, що ти правильно мислиш, — не забарився він із відповіддю, — адже ж існують наші бажання, а отже, й відповідальність. Я не боюся нікого, крім Аллаха. А він дав нам розум, щоб ми відрізняли добро від зла.

— Аллах бачить, знає все… — ніби мовою Корану заговорив я, — він розуміє, що ми, ти, я діємо без злого умислу. Кому ти збираєшся донести на Еніште-ефенді? Невже не віриш, що за нашою справою — воля Його Величності падишаха?

Він мовчав.

«Чи він справді дурний, як гуска, чи втратив глузд від страху перед Аллахом і верзе казна-що?» — подумав я.

Ми стояли біля колодязя. Незважаючи на пітьму, я випадково перехопив його погляд і зрозумів, що Заріф наляканий. Мені стало жаль його, але назад вороття не було. Аби ще раз переконатися, що недотямкуватий бовдур переді мною — не просто боягуз, а мерзотник, я помолився Аллахові.

— Відрахуй звідси дванадцять кроків і копай, — промовив я.

— Що ви робитимете далі?

— Я пораджу Еніште-ефенді спалити малюнки. Що нам ще залишається? Коли юрба прихильників ерзурумійця Нусрета-ходжі послухає тебе, вона знищить не тільки нас, а ввесь цех художників. Ти ж маєш серед них знайомих? Прийми наші гроші, і ми будемо певні, що триматимеш язик за зубами.

— А в чому ті гроші?

— У старому глеку з-під маринаду. Там двадцять п'ять венеційських золотих дукатів.

Який там глечик, які там дукати?! Я плів несусвітні нісенітниці, але він повірив. Так Аллах знову став на мій бік, бо Заріф, який з кожним роком ставав дедалі пожадливішим до грошей, поквапливо почав відраховувати дванадцять кроків у вказаному напрямі.

А в моїй голові крутилися два запитання. Під землею немає ні шеляга жаданого венеційського золота! Та коли цей падлюка, цей дурень не знайде грошей, то зведе нас зі світу. Мені вже хотілося відволікти його, кинувшись з поцілунком в обійми. Але ж тепер нізащо такого не зроблю! А як він збирається копати землю? — не сходило з мислі. Нігтями? Я не встигну й оком зморгнути, як він здогадається про це.

Поспішаючи, мов на пожежу, я схопив двома руками величезну каменюку біля колодязя, з розгону гахнув нею його по потилиці. Камінь з такою силою й швидкістю рухнув на нього, що я аж здригнувся, ніби сам отримав удар.

Але мучитися за скоєне було ніколи — треба було покінчити з паскудою, який почав відбиватися.

Згодом, після того як скинув труп у колодязь, я подумав: «Не личить мені, вмілому маляреві, така груба й неакуратна робота».

5. Я — ваш Еніште

Для Кари — я дядько, Еніште-ефенді[42], але чомусь інші мене теж величають Еніште. Колись давно його матінка забажала, щоб хлоп'я так зверталося до мене, після того Еніште назавжди стало моїм іменем. Кара почав навідуватися до нас ще тридцять літ тому. Саме тоді ми оселилися в будинку на отій темній і вогкій вулиці за Аксараєм[43], де лежали тіні лип та каштанів.