Читати книгу - "Купальниця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
личчя ніхто не помічав, тут ніхто не витріщався одне на од-
ного, та й вона, обережно поклавши руку на гумове поруччя, швидко опанувала себе. Ще й узялась розглядала рекламні
щити, що пропливали поруч, та людей на зустрічному еска-
латорі.
Зійти з ескалатора так легко, як опинилася на ньому, їй не
вдалося, вона заметушилась, відтак аж самій від себе зроби-
лося смішно, але на її провінційну ворушню ніхто уваги не
звернув. Доїхала до Хрещатика, як брат казав, але одразу й не
зрозуміла, де ж той перехід до станції «Майдан Незалежнос-
ті», але запитала — і їй показали. Усе вийшло, як у примовці
«язик до Києва доведе». Як щось забудеш, попереджав брат, 26
запитуй в людей або телефонуй мені. Вона не телефонувати-
ме, навколо люди та вказівники, помагай собі сама.
На схемі, намальованій на вагонному склі, знайшла назву
своєї станції, тоді поглядом пройшла свій шлях у зворотно-
му напрямку, до вокзалу; тепер зрозуміло, нічого складного.
«Наліво і ще раз наліво», — підказала сама собі, виходячи
з метро, попри жінок, що торгували на сходах городньою морк-
вою, квасолею у пакетах, півоніями в пластмасових бутлях. На
вулиці засліпило сонцем, оглушило гомоном голосів, шумом
машин, дзеньканням трамвая. Місто пахло по-іншому, мало
інший голос та ритм. Кароліна роззирнулась, шукаючи верб-
людів, що тримають земну кулю — такий брат дав орієнтир: металева конструкція з п’ятьох верблюдів вивершує будівлю
розважального центру. Вони й справді впадали у вічі, вивищу-
вались над усіма будівлями, над усією вуличною веремією —
пішла просто на них, туди, де ліворуч від купола торгового цен-
тру зупинялись зелені та жовті, як перші червневі яблука, маршрутки. «Пройдено! Зараховано!» — похвалила себе Каро-
ліна, немов грала в комп’ютерну гру з переходами на нові рів-
ні. Тепер — маршруткою до проспекту Героїв Сталінграда, пе-
рейти на той бік — і кілька десятків метрів у глиб нового
мікрорайону, майже до Оболонської набережної.
Цікавість вивела її далі будинку брата, туди, де вгадувалось
щось особливе, сріблясто-мерехтливе, вона пішла на цей по-
клик — і Оболонська набережна відкрилась уся, блакитно-зе-
леною скобою, з високими будинками та опецькуватими особ-
няками; із церквою ліворуч та церквою праворуч, обидві — на
значній відстані. Міст біля однієї з них здавався іграшковим, а радісний Дніпро сяяв полисками вранішнього сонця, бавив-
ся разом з вітром білосніжною яхтою.
Які щасливі люди тут живуть, он за тими вікнами трипо-
верхового будинку небаченої краси. І за всіма сусідніми —
теж. В усіх цих будинках. Тим пестунчикам долі достатньо пі-
дійти до вікна, щоб побачити те, від чого їй перехопило зараз
27
дух — срібну поверхню Дніпра, зелений видовжений острів
посеред затоки, білі кульки ліхтарів у чавунних кошичках на
високих підставках. Цей краєвид — продовження домівки
кожного з обраних, він належить їм, як гігантський передпо-
кій до оселі щасливчика, і в цьому передпокої переважають
три фарби — срібло, золото, лазур.
…Консьєржка в під’їзді навіть вийшла зі свого сховку: хто та-
ка? до кого?
— До Роберта Кері, — спокійно повідомила Кароліна і по-
думки поставила собі максимальний бал — за впевненість
у собі, доброзичливий погляд та рівний голос. Як ніби усміх-
нулась та розгорнула газету (привіт тобі, Павле Панч).
— Дванадцятий поверх? — уточнила консьєржка, повнува-
та жінка років п’ятдесяти в плетеній чорній кофтині.
І Кароліна відзначила нотки запопадливості, що з’явилися у її
голосі. Добре, що консьєржка не провела її до ліфта, бо тут Ка-
роліні не вдалося б зберегти своєї штучної незворушності. Ліфт
впустив її досередини — блискучо-дзеркальний, немов косміч-
ний корабель, із безліччю кнопок на боковій панелі, але не від-
реагував на жодне натискання. Ну от же ґудзик з номером
поверху, натискаємо на 12 — і чому стоїмо? Вона вже хотіла по-
кликати консьєржку на допомогу, але вчасно стрималась, давши
ситуації визріти — і ліфт сам зачинився, зрушився з місця.
Марина за п’ять років стала ще більш ефектною, перетво-
рившись із привабливої дівчинки-студентки на молоду еле-
гантну жінку. Легкий трикотажний комплект — футболка та
шорти — кольору вологого піску м’яко підкреслював правиль-
ні форми трошки розповнілої фігури. Волосся тримали ефек-
тні заколки. Діти з цікавістю подивились на гостю, але байду-
же взяли з її рук куплені на вокзалі шоколадки.
Не знати, хто дав дівчатам такі імена, але вони цілком пасу-
вали до свого імені по батькові. Дворічна Амалія трималася
мами, вчепившись рукою у її шорти та наступаючи на капці
28
з пухнастими помпонами. Чотирирічна Крісталіна швидко
отямилась — і, загубивши десь шоколадку, вже не відпускала
Кароліну від себе, демонструючи свої іграшки, аж поки Мари-
на не покликала:
— Дівчата, снідати!
За столом Кароліна довідалась, що колір домашнього кос-
тюма Марини називається «паленої кістки», і що вона навмис-
но носить одяг світлих та яскравих тонів, щоб не відчувати
себе в домашній ізоляції. Роботу в Києві знайти нескладно, якщо не надто перебирати — раз, і було б бажання — два. І од-
не прохання мала Марина: вони з Робертом хочуть піти піс-
лязавтра на концерт ансамблю Сухішвілі, і чи не погодила-
ся б вона побути з дітьми. Треба ж таке запитати… Кароліна
щаслива була стати їм хоч у якийсь пригоді.
Марина підхоплювала масло на кінчик ножа і мастила тост, вкриваючи його маленькими острівками. Намастить — від-
кусить. Знову зачепить маленький кавальчик з маслянки, за-
лишить невеличкий слід ножем на хлібі, і знову обережно ку-
сає. Так їсти зручніше, вирішила Кароліна, доїдаючи свій тост, повністю вкритий шаром масла — не треба буде раз у раз тяг-
нутись по серветку й витирати куточки губ.
Маленька Амалія сиділа за столом з усіма, присунута до ньо-
го разом зі своїм високим кріслом. Вона ковзала ложкою у та-
рілці з кашею, раз у раз розмазуючи вівсянку по підборіддю, й слухняно відкривала рота, коли до неї наближалась друга
ложка у маминій руці. Старша, Крісталіна, Кріста, виявилась
ще тою балакухою, до того ж і реакцію мала блискавичну: до-
чекавшись найменшої паузи, миттєво вставляла бодай одне
речення, вони в неї завжди були напоготові. «У моєї подруж-
ки Валі теж є тітка, вона живе в Бонні. Це — Німеччина…»
«Хамстер! Хом’як англійською мовою буде хамстер! А лисич-
ка — фокс…» «Це моє горнятко, Амаліє! Мамо, скажи, що це
моє. Вона мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Купальниця», після закриття браузера.