Читати книгу - "Осінь патріарха"

як тільки вас побачать на вулиці в одежі простого смертного, то миттю пообпадають з усіх боків, наче ті собаки, щоб відплатити вам - хто за криваву бійню в Санта-Марія-дель-Алтар, хто за в’язнів, яких кидають у рови портової фортеці на поживу кайманам, або живцем здирають з них шкіру, а потім посилають рідним, щоб залякати”, - він говорив, дістаючи з бездонної криниці своєї злої пам’яті цілу низку злочинів ганебного режиму, аж поки йому не забракло сил говорити, бо вогненний леміш роздер йому нутро, його душа полагіднішала, і він скінчив, не докоряючи, майже благально: “кажу вам серйозно, мій генерале, скористайтеся з того, що я помираю, вмираймо разом, - я маю найбільше підстав радити вам це, бо я ніколи не прагнув бути схожим на когось, а тим паче - зробитися національним героєм, я хотів бути простим склодувом і робити пляшки, як і мій батько; зважтеся, мій генерале, це не так боляче, як здається”, - вмовляв Патрісіо так щиро, що в того не вистачило злості, аби щось відповісти, - він тільки спробував підтримати Патрісіо Арагонеса в кріслі, коли той, зігнувшись, ухопився руками за живіт і заридав од болю й сорому: “ой, лихо, мій генерале, в мене вже повні штани!..” - він подумав, що той хоче сказати фігурально - мовляв, помираю од страху, проте Патрісіо Арагонес повторив: “ні, я вам кажу, що наклав повні штани, мій генерале!” - і він попросив його: “потерпи, ми, герої вітчизни, будь-що повинні вмирати як справжні мужчини!” - але було пізно щось казати, бо Патрісіо Арагонес ницьма упав на нього, дриґаючи ногами од жаху, закаляний і в сльозах. У суміжній із конференц-залом канцелярії йому довелося добряче вишарувати тіло намиленою мочалкою, аби не тхнуло смородом смерті; він убрав Патрісіо Арагонеса в свою одежу, начепив йому брезентовий бандаж, краги, золоту острогу на лівий закаблук, відчуваючи, що тепер став найсамотнішою в цілому світі людиною; потім поприбирав сліди описаного фарсу і влаштував усе достеменно так, як це бачив на власні очі у віщих водах ворожок, щоб удосвіта прибиральниці знайшли тіло таким, яким вони його знайшли: долілиць на підлозі канцелярії, померлий уперше, буцімто природною смертю, уві сні, він був у полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою, під головою - правиця замість подушки. І тоді звістка про смерть теж не поширилася відразу, всупереч його сподіванням, спливло чимало годин обачного вичікування, таємних розвідин, секретних угод між спадкоємцями режиму, які намагалися виграти час і спростовували чутки про його смерть усілякими суперечливими версіями; його матір Бендісьйон Альварадо привели в торговий квартал, аби ми пересвідчилися, що вона не в жалобі: “вони вирядили мене в квітчасту сукню, наче ту мавпу, змусили мене купити капелюшок з папужачими перами, щоб усі бачили, яка я щаслива, змушували купувати в крамницях усякий непотріб, який тільки траплявся на очі, хоч я їм казала - ні, не час купувати, коли треба плакати, бо я й сама повірила, що то справді помер мій син, а вони силували мене усміхатися, а люди фотографували мене на повен зріст, бо військові казали, що це треба робити заради вітчизни”, - в цей час він розгублено запитував себе у своєму сховищі, як це могло статися, що світ зовсім не змінився після його лжесмерті: “чому сонце не спинилося, а сходить і заходить, як і раніше, чому те ж саме повітря в неділю, матусю, і та сама спека, - мене ж бо немає?” - питався він здивовано, коли це раптом з портової фортеці пролунав гарматний постріл, голосно забамкали дзвони собору, і до палацу підступила з нечуваною новиною безладна юрба повсталих проти вікового застою, - і тоді він прочинив двері спальні, зазирнув до конференц-залу і побачив себе самого в душній кімнаті, мертвішого та вичепуреного більше, ніж мертві папи усіх віків християнства; з жахом і соромом дивився він на своє власне тіло, яке лежало серед квітів, дивився на бліде від пудри лице, підфарбовані губи, закляклі руки гонористої дівчини, складені на грудях, укритих бронею з військових нагород, дивився на дивовижний парадний мундир всесвітнього генерала, прикрашений десятьма призахідними сонцями, - хтось вигадав цю форму спеціально для нього вже по його смерті; він дивився на шаблю карткового короля, якої ніколи не носив, на шкіряні лаковані краги, на дві його золоті остроги - величезний посаг влади і гнітючої ратної слави, обкраяний до його людських розмірів; “от чортівня, хіба ж це я? - роздратовано сказав він, - це брехня!” - казав він, роздивляючись почесну варту, яка крокувала довкола його тіла, - на якусь мить забувши про темну мету цього фарсу, він відчув себе ображеним і приниженим, бо смерть була невблаганна до величі влади; він побачив життя без себе, і йому стало трохи жаль людей, позбавлених його правління, побачив з притаєним хвилюванням тих, що прийшли сюди, аби тільки пересвідчитися, що це справді він; побачив якогось діда, що привітав його масонським жестом часів війни за федерацію; побачив чоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень; побачив школярку, яка поклала в труну квітку; побачив перекупку риби - вбита горем, бо ж це і справді він помер, вона впустила додолу кошик з рибою і заридала, обнявши напахчений труп: “це він, о господи, як же ми будемо без нього!” - голосила вона; “це він!” - закричали всі; “це він!” - гукала юрба, що задихалася від спеки на Військовій площі, - і тоді закалатали, оповіщаючи про радісну середу, дзвони кафедрального собору та всіх церков, вибухнули великодні ракети, петарди слави, барабани свободи, і він побачив загони повстанців, які вдерлися через вікна до палацу при мовчазному потуранні охорони; побачив розлючених ватажків, які розігнали кийками почесну варту і збили з ніг невтішну перекупку; побачив тих вісьмох, що вчепірилися в труп, аби на ньому зігнати зло, - вони витягли його з дотеперішнього стану, з його химерного часу тропічного квіття і соняшників, і поволокли по сходах; він побачив тих, що взялись руйнувати нутро цього осереддя розкошів та біди: вони хотіли знищити його назавжди, навіки, розорити кубло влади, - вони збивали крихкі дорійські капітелі, перекидали вавілонські колони, увінчані алебастровими пальмами, здирали оксамитові запони, жбурляли у вікна клітки з птахами, віце-королівський трон, рояль; розбивали склепи з прахом невідомих героїв, шматували гобелени із зневіреними дівчатами, поснулими в гондолах, трощили величезні олеографії, на яких було зображено єпископів, воїнів минувшини та якісь незрозумілі морські битви, - нищили цей світ, щоб у пам’яті нащадків не зосталося ані найменшої згадки про кляте вояцьке поріддя; тоді він поглянув крізь шпарку жалюзі надвір, щоб побачити, яких же збитків завдало йому те жбурляння з вікон, - “і в цю мить уздрів більше ганьби та невдяки, аніж мої очі бачили й оплакували відтоді, як я народився, матусю!” - він побачив своїх радісних вдів, які покидали дім через службовий вхід: “вони вели на налигачах корів з моїх стійл, виносили казенні меблі та твої сулії з медом, матусю”, - він побачив своїх недоношених дітей,